— Так буде, я так хочу, бо так він хотів, його воля свята для мене,— говорила твердо княгиня.
— Але ж, пані братова, він так говорив, от собі бажання сказав. Чи одне таке бажання говориться. Одного дня таке, другого вже інше...— старався перемовити княгиню Оленку й князь Михайло.
— Ні, ні, ні! Іншого бажання його ми не чули. Це його воля, і я виповню її. ,
— Як така ваша воля, братова, то хай буде по-вашому,— каже князь Михайло.
— Щось також ти, Михасю, на таке годишся! Це ж божевілля,— зауважив князь Кирик.
— Дарма,— каже князь Михайло,— братова не відступить від своєї постанови, а тут вона вирішує.
— Вона вирішує? Ти тепер голову родини! Ти всім кермувати маєш!
— Так, усім, тільки не тут. Тут воля покійного її вирішує,— відповів князь Михайло.
Князь Кирик махнув тільки рукою й відступив набік. Тим часом залунали литаври. Княгиня Оленка затряслась в риданні:
— Боже, який любий був мені цей голос литаврів, які надії будив у мені ще вчора, а сьогодні все пропало!
І заплакала важко, важко...
Князь Михайло підступив до братової й підтримав її, щоб не впала.
— Заспокійтеся, братова, заспокійтеся. Тепер вам треба сили й рівноваги.
— Правда ваша, шурине, маю ще сповнити останню волю його. І затамувала біль у собі:
— Я вже спокійна,— каже. Тоді Сокольський:
— Мені треба йти на раду. Прощавайте,— сказав, низько кланяючись,— а по раді запорожці, як повелося, попращають свого гетьмана й відпровадимо його.
І відійшов, а за ним подався й Шах.
Козаки вже4 стояли збиті в підкову. Увійшов усередину підкови Сокольський.
— Панове товариство,— став говорити,— сталося велике нещастя. Гетьман Богданко враз із побратимом Покотилом підкладали вибухівку під мури Аслану, міна вибухла передчасно,, і обидва згинули. Велика це втрата для нас, бо обидва побратими були славні лицарі. Та нема нам часу в жаль і в тугу вдаватися. Живий живе думає. Ми зоста-ли без проводу. Треба нам нового отамана похідного, нового гетьмана обрати. Кого хочете гетьманом?
— Ти гетьмануй нам, ти добре поведеш!
Не хотів Сокольський проводити, та знав, що4 не можна противитися товариству, та й каже:
— Панове товариство! Коли така ваша воля, то я вам проводитиму, але я думаю, що нам слід послухати й волі покійного гетьмана Богданка...
Тут Сокольський увірвав, наче вичікував, що скажуть на це запорожці.
А товариство йому у відповідь:
— Авжеж, авжеж! Яка ж воля гетьмана Богданка? Кажи! Тоді Сокольський:
— Не раз і не двічі говорив мені Богданко, що бажав би, щоб по ньому гетьманував Шах. Це було його задушевне бажання. А ваша воля сповнити це бажання або ні.
— Сповнимо, сповнимо! — загриміло з тисячі грудей.— Шах хай буде нашим гетьманом! Шах, Шах гетьманом!
І вивели Шаха на середину підкови. Відмовляється:
— Не під силу мені це!
— Під силу, під силу! — кричать.
І за третім разом згодився Шах гетьманувати та й дозволу говорити прохає:
— Панове товариство! Не довелося покійному гетьманові Богданкові разом із нами Аслан-Керменя добути, та нам, що зостали, треба вирішити, що діяти. Чи добувати, чи ні?
— Не треба нам тратити сили надармо,— каже один,— не здобудемо ми города, кріпкі мури його. Ти веди нас, батьку, на добйчу далі...
А Шах:
— Добре, панове товариство, поведу вас. Та ще одна є справа. Тіло князя Богданка відвозить родина в рідні його сторони, не поховаємо його на Січі. Треба нам йому лицарську честь віддати, з почестю відпровадити. І це буде мій перший гетьманський наказ вам: віддати честь покійному гетьманові Богданкові Ружинському. Тож звиваємо табір і, віддавши честь пострілами з самопалів і з гармат усіх, відпровадимо його аж до Січі.
— Відпровадимо, відпровадимо,— загриміло товариство.
І зараз звинули табір, у полки уставилися та й рушили за возом із тілом князя Богданка на Січ.
А в місті тривога! Баша скаженіє.
— Зрадники прокляті! Як ви могли дати втекти їй, як ви могли пустити її,— кидається він до всіх,— я вас усіх порубаю, вивішаю.
І з голим мечем кидається на старшину. Кидається, лютує, аж піниться.
Пробували його спершу заспокоїти:
— Башо,— кажуть,— ми ж нічого не знали, що в твоїй хаті діється.
— Не знали, не знали! Ви допомогли їй втекти, прокляті бусурмани,— кричить він,— я плюю на вас, на вашу віру, на бороду вашого Магомета!
Цього вже було занадто туркам. Вони й собі добули мечів та кинулися на Пшерембського.
Та баші лють розум відібрала. Він, що був завше такий обережний, що ніколи не визначався лицарським завзяттям, тепер кидався з мечем один проти всіх.
І кинулися на нього турки з кривими мечами: 4
— Гинь, джавре,— кричали,— гинь, зневажнику віри й пророка!
І впав Пшерембськйй додолу, порубаний турецькими шаблями. Легко було запорожцям у цьому безладді Аслан-Кермень здобути, та не знали цього.
Запорожці тим часом із тілом дорогого гетьмана на Січ рушили... Не сподівалися на Січі таких гостей...
А напроти воза з тілом гетьмана вийшов кошовий Павлюк із усією старшиною та січові священики з усім почетом церковним, хрестами й хоругвами.
Сумно в'їздив віз із мертвим гетьманом. Тихо й понуро їхало козацтво за возом, тихо й понуро стояли козаки, що вийшли зі Січі.
Внесли дороге тіло в церкву, встановили на катафалку у відкритій домовині. Засвітили воскові свічі кругом домовини.
А був це день празниковий. Різдво Пресвятої Богородиці, 8 вересня, припадало в суботу.
Лежав буйний та гордий лицар, гетьман Війська славного Запорізького Низового. Зі схрещеними на грудях руками, що в них був маленький хрестик, лежав спокійно та тихо. Бліде лице, посинілі губи наче говорили: "Марність над марностями цей світ! Я пройшов свій шлях і спокійний стаю перед Господнім судом!" Падало світло воскових свічок на князя, неначе оживляло мертве лице, А з іконостасу гляділа на мертвого гетьмана Мати Божа з покровом у руках, гляділа так лагідно на мертвого лицаря.
Почалося богослужіння. Завзяті козарлюги, загартовані в лютих боях, насилу тамували в собі зворушення,— вони, що їх шаблюки не знали пощади для людського життя!
Січовий парох отець Полікарп сказав коротеньке та зворушливе слово. Згадав лицарські діла покійного, згадав його заслуги для Запоріжжя: