— Це вже Ненаситець гримить,— каже керманич,— не дуже натискайте, хлопці, на весла. Треба нам сили набрати до Ненаситця. Дуже там, княгине, крутий козачий хід, великої вправності та й обережності треба.
Поволі, дуже поволі посувалася тепер чайка. А гуркіт щораз голосніше чути.
Ось уже здалека видно, як піниться Дніпро на дванадцяти скельних лавах. А шум води такий, що аж заглушує.
Керманич зняв шапку з голови, а за ним і всі гребці.
— Боже, поможи, не опускай нас,— сказав керманич і сказали за ним гребці. І всі перехрестилися.
— Натисни на весла! — дав наказ керманич.
Гребці з усієї сили вдарили, а керманич біля керми працює. Щасливо попали в козацький хід. Із трудом перемагає чайка бистру течію та важко посувається наперед. Піниста вода обливає всіх. Княгиня зовсім уже промокла та не каже нічого, не нарікає, прикучнула й глядить сумно, так сумно на його лице.
— Боже, за що така кара на мене. Там, де я вже щастя була певна, що я вже його, те щастя химерне за крила схопила, таке нещастя, таке горе! Що мені з життя тепер...
— Натисни, натисни! — кричить грімко керманич.— Натисни з усіх сил, щоб "Пекло" обминути!
І натискають гребці на весла, аж спини в них у каблук вигнулися, а жили на руках так напружилися, що, здається, ось-ось і тріснуть. Вода рве судно, та дужі руки не дають йому волі.
Аж тут як вдарить перед чайки об скелю, та й на млі ока зикинуло тіло князя Богданка на воду. Княгиня в крик.
— Рятунку, рятуяку! — й собі хапається за дороге тіло. Бистра хвиля рве тіло разом із княгинею й несе прямісінько на
"Пекло".
— Рятуйте! — кричить керманич.— Рятуйте княгиню! Надбігли, що їхали берегом.
— Рятуйте, рятуйте, княгиню! — кричить і князь Михайло.
Гребці з усіх сил натиснули на весла, й чайка вибилася на безпечніше місце. Керманич пересів до задньої керми, судно понеслося долі водою швидко й виплило з порога на спокійнішу течію.
— Рятуйте, рятуйте! — кричить князь Михайло, кричить князь Кирик, кричать усі.
Та як рятувати? Княгиня міцно вчепилася тіла князя Богданка, а воно тягне її на дно.
Завихрувала хвиля на "Пеюіі", й тіло гетьмана враз із княгинею зникло під водою.
— Все пропало! Нема рятунку! — сказав керманич...
Довго чекали ще люди над берегом, та не показалося наверху ні тіло гетьмана Богданка, ні його дружини.
Не дав сивовусий Дніпро-Славутич свого лицаря, не вернув його. Прийняв у свої водяні тереми князя й княгиню на щасливіше життя, прийняв їх між лицарів, що ще від часів Святослава Хороброго знайшли собі там домівку.
Не стало князя Богданка, не сповнилися високі мрії його, зостала тільки слава про лицаря в чорному оксамиті...
Не сповнилися його високі мрії, та прийде-ще такий, що довершить її. Прийде, прийде напевно!