— Про мої ж литочки ви нічого не знаєте,— задерикувато мовила Філіна,— а щодо моїх ніжок,— гукнула вона і, хутко сягнувши рукою під стіл, зняла свої черевички та поставила їх перед Зерло,— то ось мої ходачки, прошу вас, чи знайдете кращі? ^
— Справді-бо! — сказав вій, розглядаючи пречудові черевички.— Далебі, чи й побачиш де кращі!
Черевички були паризької роботи. Філіна отримала їх у подарунок від графині, дами, що славилась гарненькими ніжками.
— Чудова річ! — скрикнув Зерло.— Аж серце тремтить, як дивишся на них.
— А чого ж йому тремтіти? — запитала Філіна.
— Е, тут йдеться не про пару черевичків, хоч би які вони були гарні,— скрикнув Зерло,— їх стукіт іще принадніший, ніж вигляд.— Він трохи підняв їх і кілька разів по одному кинув на стіл.
— А це ж що має значити? Давайте вже їх сюди,— покликнула Філіна.
— Дозвольте сказати,— відповів він з удаваною скромністю і лукавою серйозністю,— ми, холостяки, залишаючись вночі здебільшого самі, звичайно, як і всі люди, боїмося темряви і прагнемо товариства, особливо в готелях, в чужому місці, де трохи-таки й моторошно, ми тоді буваємо втішені, коли якесь щире дівчатко прийде і розважить нас своїм товариством. Ніч, лежиш у ліжкові, чуєш шурхіт, шелест, раптом двері відчиняються, впізнаєш любий, тихесенький шепіт, щось підкрадається, завісочка шурхотить, туп-туп! Черевички падають і — пурх — ти вже більше не сам. Ах, любий, неповторний звук! Ах, найлюбі-ший, наймиліший — оцей тупіт каблучків по підлозі! Що вони кращі, то ніжніше стукотять. Базікають про соловейків, про журкітливі струмки, про шум вітру, про звуки розмаїтих інструментів. А для мене наймиліше — оце туп-туп! Туп-туп — це найкраща тема для рондо, яке завжди слухав би і не наслухався б.
Філіна відібрала від нього черевички і сказала:
— Як я їх викривила! Вони трохи завеликі на мене. Потім погралась ними і стала терти підошвами один об
одного.
— Які вони стали гарячі! — скрикнула вона, приклавши підошву до щоки. Потім знову потерла і подала одного Зерло.
Він досить добродушно хотів спробувати, чи справді гарячі, і раптом:
— Туп-туп! — вигукнула вона і так хльоснула його каблучками, що він аж скрикнув і відсмикнув руку.—Я навчу вас про мої черевички думати інакше! — додала, сміючись, Філіна.
— А я навчу тебе, як підманювати старих людей, наче дітей! — скрикнув Зерло, підскочив, міцно схопив її і зра-бував у неї кілька поцілунків, кожен з яких діставався йому з серйозним, хоч і удаваним опором з її боку. В боротьбі довгі її коси розсипались, завились навколо їх обох, стілець перекинувся, а Аврелія встала, сприкрена, глибоко обурена цим бешкетом.
Розділ шостий
Хоча при новому обробленні "Гамлета" чимало дійових осіб були викинуті, проте їх залишилось стільки, що трупи не вистачало.
— Якщо так і далі піде,— сказав Зерло,— то й наш суфлер муситиме вийти зі своєї діри та вештатися поміж нами в якійся ролі.
— Я вже не раз дивувався, чого він сидить там,— додав Вільгельм.
— Я думаю, що ніде нема кращого помічника,— сказав Зерло.— Жоден глядач його не чує, а ми на сцені чуємо кожен його звук. Він наче виробив у собі окремий орган і, як добрий геній, в скрутну хвилину посилає нам виразний шепіт. Він відчуває, яку частину своєї ролі артист засвоїв досконало і заздалегідь передбачає, коли його зраджує пам'ять. Іноді, бувало, ледве прочитаєш роль, а граєш добре, бо проказуєш за ним слово в слово; тільки в нього с одна особливість, яка іншого зробила б зовсім негідним до цієї справи, а саме: він з таким запалом бере участь у п'єсі, що в патетичних місцях не тільки підказує, а й декламує. Ця його звичка збивала мене кілька разів з пан-телику.
— І мене також він ставив у небезпечне становище,— впала в мову Аврелія,— але іншою особливістю.
— Як же це при його уважності можливо? — запитав Вільгельм.
— Він,— вела далі Аврелія,— в деяких місцях так сильно зворушується, що аж гарячі сльози проливає і на кілька хвилин просто не володіє собою. І доходить до такого стану якраз не в так званих зворушливих місцях, а, ясніше сказати, в прекрасних, з яких чистий поетів дух визирає ясними, відкритими очима, в місцях, якими решта людей захоплюється дуже рідко, яких тисячі людей навіть і не помічають.
— А чому ж він, маючи таку чутливу душу, не з'являється на сцені?
— Хрипкий голос і незграбні рухи виключають його зі сцени, а іпохондрична вдача — з товариства,— вихопився Зерло.— Скільки зусиль я приклав, щоб призвичаїти його до себе! Але надаремне. Читає він чудово, я ніколи не чув, щоб хто ще так гарно читав; ніхто не вміє так тонко відчувати різницю між декламацією та пристрасним речитативом.
— Знайшов! — скрикнув Вільгельм.— Знайшов! Яке ж щасливе відкриття! Тепер у нас є артист, який прочитає місце про суворого Пірра!
— Треба мати таку пристрасну натуру, як ваша,— мовив Зерло,— щоб усе використати для своєї кінцевої мети.
— Звичайно, я був у великій скруті,— вигукнув Вільгельм,— і думав, що й те місце змушений буду викинути, скалічивши тіш п'єсу.
— Але я цього не бачу,— втрутилась Аврелія.
— Сподіваюсь, що ви скоро погодитеся з моєю думкою,— промовив Вільгельм.— Шекспір вводить прибулих артистів з подвійною метою. По-перше, артист, що з таким хвилюванням сповіщає про смерть Пріамову, робить велике враження на самого принца. Він ятрить сумління нерішучого юнака, і таким чином ця сцена стає прелюдією до тої, в якій інтермедія справляє таке велике враження на короля. Гамлет почуває себе присоромленим від цього артиста, що бере таку велику участь у чужому уявному горі, в нього негайно ж виникає думка в такий самий спосіб випробувати свого вітчима. А який чудовий монолог у кінці другого акту! Я такий радий, що буду його декламувати:
"О, який я негідний, який я підлий раб! Хіба ж то не жахливо, що цей артист лише силою вигадки, силою пристрасної мрії так підкоряє свою душу своїй волі, що під її впливом аж міниться на обличчі. Сльози в очах! Збентежена поведінка. Тремтячий голос! Все єство пройняте одним лише почуттям! І все через ніщо — через Гекубу! А що йому Гекуба? Чи він для Гекуби, що плакати мусить за нею?"
— Якби ж то тільки можна було пустити на сцену цього добродія! — мовила Аврелія.