Вітер не вщухав. Він зірвав багато черепців із Перішевого будинку, так само і з Ніґґлового, напевно, бо й у нього тепер почав протікати дах. Майстри все таки не приїхали. Перші кілька днів Ніґґлові не було до того діла. Але потім він захотів їсти й довелося вилазити з ліжка. Адже за ним ніхто не доглядав. Дружини в нього не було. Періш теж не міг зайти — через негоду в нього сильно розболілася нога. Місіс Періш сновигала будинком, скрізь витираючи калабані, а в душі в неї наростала підозра, чи не забув бува той Ніґґл зайти до майстерні. Якби вона мала надію дістати щось корисне для ремонту даху, вона би негайно відправила чоловіка до сусіда, навіть якби він був змушений стрибати на одній нозі. Проте цього вона не сподівалася, тому Ніґґл залишився сам на сам зі своєю бідою.
Лише наприкінці тижня він так-сяк дошкандибав до своєї комірчини, і навіть спробував вилізти на драбину, але від першого ж кроку в нього запаморочилася голова. Тоді він просто сів і почав дивитися на картину. Та ніяких образів не було. Він нічого не бачив: ні візерунків із листя, ні далеких гір..., хіба що клаптик пустелі на обрії, але намалювати він не спромігся би навіть його — сили би не вистачило.
Наступного дня Ніґґл почувався значно краще. Він зміг вилізти на драбину й почав малювати. Проте не встиг він як слід поринути в роботу, коли хтось постукав у двері: "хай йому грець", — не витримав Ніґґл. Але це нічого не змінило. Він міг би сказати найлюб'язніше: "заходьте!", наприклад, адже двері однаково відчинилися й на поріг ступив дуже високий незнайомець. "Це приватна майстерня, — розлютився Ніґґл, — я зайнятий! Дайте мені спокій врешті-решт. Забирайтеся геть!".
— Я інспектор служби охорони будівель, — незнайомець витяг вперед руку, показуючи своє посвідчення, так, щоб Ніґґл міг його роздивитися з драбини.
— Ой! — тільки й скрикнув той.
— Будинок вашого сусіди перебуває у незадовільному стані, — продовжував інспектор.
— Я знаю, — відповів Ніґґл, — і вже доволі давно повідомив про це в майстерні з ремонту будівель, але як бачите, майстри таки не приїхали. А потім я захворів.
— Зрозуміло. Але, бачу, ви вже одужали.
— Але ж я не майстер. Періш сам винен. Треба було звернутися до міської ради і просити допомоги аварійної служби.
— Зараз аварійна служба займається більш серйозними руйнуваннями. Можливо, ви чули, що в долині був паводок. Чимало родин залишилися без даху над головою. А ви мали би допомогти сусідові зробити дрібний ремонт, таким чином попередивши потребу значно дорожчих робіт. Це ж закон. Ви маєте тут чимало будівельних матеріалів: полотно, дерево, водонепроникна фарба.
— Де? — здивовано перепитав Ніґґл.
— Та ж ось! — інспектор вказав на картину.
— Але ж це картина!
— Так, це картина. Але найпершими охороні підлягають будинки. Це закон.
— Але ж не можу я...
Більше Ніґґл не зміг нічого сказати, тому що на порозі з'явився ще один чоловік. Він був схожим на інспектора, немовби це був його двійник: так само високий, вдягнений у все чорне.
— Збирайся, — сказав чоловік. — Я провідник.
Ніґґл злетів із драбини додолу. Здавалося, в нього знову почалася гарячка: він залився холодним потом, перед очима все розпливалося.
— Провідник... Чий провідник?
— Твій. І твого вагону. Потяг чекає на тебе. Ти й так надто затримався. Але вже час. Тобі час вирушати в дорогу.
— Цього тільки не вистачало, — вигукнув інспектор. — Щоб ви знали, що іти, не довівши до ладу всі свої справи, неправильно, навіть більше — ганебно. Але тепер, принаймні, ми знайдемо корисніше застосування для цього шматка полотна.
— О Господи! — тільки й зміг прошепотіти Ніґґл, а потім заплакав. — Вона ж іще не завершена.
— Може й не завершена, — промовив провідник, — та однаково це все. Ходімо!
Ніґґлові нічого не залишалося як піти. Він був майже спокійним. Провідник не дав йому часу, аби зібратися, сказавши, що це треба було зробити завчасно, а зараз вони поспішають. Вже в передпокої Ніґґл прихопив таки маленький згорточок, але в ньому виявилися тільки фарби й альбом з начерками. Ні їжі, ні одягу там не було. Вони прийшли саме перед тим, як поїзд мав вирушати. Ніґґл дуже втомився, його очі закривалися самі по собі. Він ледве усвідомлював, що його заштовхують до купе. Потяг рушив. Він не розумів, куди їде і навіщо, тай не намагався зрозуміти. Згодом стало зовсім темно — потяг в'їхав до тунелю.
Коли Ніґґл прокинувся, через вікно виднівся великий присмерковий вокзал. Пероном ходив носильник і вигукував якесь слово. Але це не була назва місця. Носильник кликав його: "Ніґґл!"
Ніґґл поспіхом вийшов на перон, відразу згадавши, що залишив у купе свій згорток. Він озирнувся, але потягу вже не було.
"А, нарешті, ви з'явилися, — сказав носильник. — Ходіть за мною. Що?! Нема багажу! Тепер вас вже точно відправлять до виправного дому".
Ніґґл раптом відчув, що він дуже хворий. У нього потемніло в очах, і він гепнувся на самісіньку платформу. Його поклали в машину і відправили до виправного будинку, в ізолятор.
Лікування зовсім не сподобалося Ніґґлові. Ліки, які йому давали, були нестерпно гіркими, а персонал строгим і мовчазним. Крім них він не бачив жодної душі. Часом до нього приходив лікар, але він так само був строгим і похмурим. У визначені години Ніґґл мав працювати: копати землю, теслювати, фарбувати якісь дошки тільки в один тільки колір.
Прогулянок йому не дозволяли, а всі вікна в лікарні виходили на внутрішнє подвір'я. Іноді його на довгий час залишали в темряві, на години, без перерви — це в них називалося "дати час подумати". Незабаром Ніґґл втратив лік дням. Краще йому не ставало, звичайно, якщо виходити виключно з його власних відчуттів. У будь-якому випадку тепер його ніщо не тішило. Ну, зовсім ніщо, навіть відпочинок.
Спочатку, перші сто років (я тільки передаю вам його власне відчуття часу), його навідував якийсь незрозумілий неспокій, і тоді він думав про минуле. Лежачи в темряві, він повторював подумки одні слова: "якби ж то я тільки зайшов тоді до Періша, відразу після того, як почалися ті вітри... Я ж збирався... Ми разом закріпили би черепицю, і тоді місіс Періш не захворіла б, і я би не захворів. І тоді в мене залишався би цілий тиждень".