— Я сам винен, — втрутився Ніґґл. — Я ж нічого тобі як слід не пояснив. Знаєш, я ж іноді називав тебе старим кротом. Але зараз це немає значення. Ми стільки побачили, стільки пережили разом. Може й могло все бути інакше, але чи потрібно це? Адже однаково зараз все добре, чи не так? Та тепер мені вже час. Прощавай! Я впевнений, ми ще побачимося, і тоді вже напевно для чогось придамося.
Так вони й попрощалися. На мить Ніґґл повернувся — на дереві розквітнула велика квітка, яскрава, немов полум'я. Всі птахи кружляли в повітрі й співали. Він посміхнувся, кивнув Перішеві й попрямував вперед за пастухом.
Йому належало чимало дізнатися: про високогірні пасовища, про овець і про те, яким безхмарним буває небо. Він підіймався схилами пагорбів щораз вище, поступово наближаючись до гір. Хтозна, що з ним потім сталося. Сидячи у своєму старовинному будинку, маленький Ніґґл зміг передбачити обриси гір, таким чином вони й потрапили до нього на картину. Аж ось вони справжнісінькі, а що чекає на нього за ними — про це можуть розповісти хіба ті, хто досягнув їхніх вершин.
***
— А от я думаю, він був людиною до нічого, — сказав Томпкінс, член міської ради. — Геть непотрібний. Та яка з нього була користь для суспільства?
— Навіть не знаю, — відповів Аткінс (шкільний учитель, не найвпливовіша особа в місті). — Я не судив би настільки категорично. Адже це залежить від того, що саме вважати користю.
— Користь — це користь, практична, економічна, зрештою. Ймовірно, навіть таких громадян можна було якимось чином використати, якщо би дехто у наших школах краще виконував свої обов'язки. Та ні! Як наслідок, суспільство дістає геть непотрібних людей. Якби я керував цією країною, я змусив би людей такого штибу займатися тим, на що вони здатні. Наприклад, мити посуд десь у громадській кухні. І не переживайте, я прослідкував би, щоб вони виконували все, як слід. Інакше їх би усували. Зокрема, його варто було усунути.
— Усунути? Що ви маєте на увазі? Відправили би його в подорож раніше, ніж настав його час?
— Так, саме так, якщо висловлюватися вашою дурнуватою застарілою мовою. Я спустив би його надолину сміттєвою трубою — прямісінько на смітник! От що я маю на увазі.
— Отже, ви вважаєте, що малярство нічого не варте, що його не слід оберігати й удосконалювати?
— Ні, малярство таки дечого варте, тільки не ця мазанина. Активні, молоді хлопці, якщо вони не бояться сучасних ідей, стилів, завжди знають як себе показати. Але ж не цей старий ідіот зі своїми снами на яву. Та якби він написав хоч один пристойний вражаючий плакат — було би про що говорити. Але ні, він зациклився на своїх листочках і квіточках. Якось я спитав його, що такого він у них знайшов. І знаєте, що він мені відповів?! — "Вони красиві!" "Що? — перепитав я, — органи травлення й розмноження рослин?" А він навіть не знайшовся з відповіддю. Старе тріпло!
— Тріпло... — зітхнув Аткінс. — Так, нещасний так нічого й не завершив. Тепер, коли його нема, полотна мають "корисніше застосування", але як на мене, Томпкінсе, то я не впевнений, що воно "корисніше". Пам'ятаєте одну велику картину... Нею потім залатали дірку на даху сусіднього будинку після тієї бурі й повені. Я тоді знайшов шматочок цього полотна. Він, певно, відірвався, і лежав на землі. Звичайно, намальоване сильно постраждало, але можна було роздивитися вершину гори й гілку дерева. І ви знаєте, з того часу ця картина не виходить мені з голови.
— Перепрошую, звідки?
— Про кого це ви тут розмовляєте? — втрутився Перкінс. Потрібно було розрядити напружену ситуацію. Бо щоки в Аткінса аж палали.
— Це ім'я й згадувати не варто, — відмахнувся Томпкінс. — Навіть не знаю, чого це раптом ми про нього згадали. Він навіть в нашому місті не жив.
— То правда, він жив за містом, — не стримався Аткінс. — Але, позатим, його будинок не давав вам спокою. Саме тому ви швендяли туди, начебто заходили на горнятко чаю, а самі потім зневажали його. То як, тепер ви можете бути задоволені? Отримали його будинок на додачу до свого власного! Тож давайте залишимо йому бодай ім'я. Ми розмовляли про Ніґґла, Перкінсе, якщо вам цікаво.
— А-а-а, нещасний Ніґґл! Хто би міг подумати! Виявляється він умів малювати.
Таким чином, напевно, востаннє було згадано про Ніґґла. Щоправда, Аткінс зберіг той дивний шматок полотна. Фарба з нього майже повністю облетіла, і лиш один пречудовий листок залишився неушкодженим. Аткінс вставив його в рамку і заповів міському музеєві, де той довго висів у куточку, з табличкою "Листок. Намальований Ніґґлом". Дехто навіть встиг його помітити. Але потім музей згорів, і про листок, тай про Ніґґла в цій милій країні всі позабували.
***
— Це неймовірно, наскільки вона корисна, — сказав другий голос. — Там можна й відпочити, і відновити сили, адже це так сприяє одужанню. Та знаєте, що найголовніше: для багатьох це немов перша сходинка, початок пізнання гір. У багатьох випадках вона виявляється чудотворним засобом. Скільки я туди відсилаю — й нікого не доводилося повертати назад.
— Що правда, те правда, — сказав перший голос. — Чи не час назвати цю країну? Що можете запропонувати?
— За нас давно все вирішив носильник. "Потяг до Ніґґлперіш* подано!" — ось що вигукує він тепер на станції. Ніґґлперіш! Я відіслав їм звісточку, повідомив про це.
— І що ж вони?
— Розсміялися. Так реготали, що відгомін рознісся далеко горами!
*Neglect Parish (англ.) — притулок безтурботних.