Звичайно, ніхто нічого не знав про картину. Але, якби й знав, що би це могло змінити. Гадаю, вони не надали би їй ніякого значення. До того ж вона була далеко не майстерно написана, хоча вдалі місця на ній траплялися. Особливо дерево: воно виглядало дивовижно й було зовсім ні на що не схоже. Це було єдине таке дерево, зрештою, так само, як і його творець, нехай би він був сто разів посередньою й досить недолугою людиною.
Минуло не так багато часу, і вже кожна хвилиночка стала для Ніґґла безцінною. В місті помалу почали згадувати, що Ніґґлові незабаром належить вирушити в подорож. Дехто вже поклав око на його будинок, роздумував як приведе до ладу сад, і скільки ж іще друзяка Ніґґл тягтиме з цією справою.
Настала осінь. Було вогко й постійно дув вітер. Ніґґл майже не залишав своєї комірчини, весь час проводив із картиною. Якось він стояв на самому вершечку драбини, намагаючись вловити відблиск призахідного сонця на одній із засніжених вершин. Ця гора з'явилася нещодавно, зовсім несподівано визирнувши з-за зеленої гілки дерева. Ніґґл відчував, що час, коли доведеться йти, наближається невпинно (от зустріну новий рік, а потім...). Йому ледве вистачало часу на завершення картини, тай те не повністю — деякі частини доведеться тільки намітити.
Цієї миті, як завжди, хтось постукав у двері. "Заходьте", — крикнув Ніґґл у відчаї, й почав злазити з драбини. Він стояв на підлозі, й перебирав у руках пензля, саме тоді коли зайшов Періш. Це був єдиний сусід Ніґґла (всі інші жили у місті), та іноді Ніґґлові здавалося, що й одного сусіда забагато.
З Перішем постійно траплялись якісь негаразди, і він, ясна річ, потребував допомоги. До того ж він зовсім не цікавився малярством, проте дуже віддано ставився до садівництва. Коли Періш дивився на сад Ніґґла (а це ставалося досить часто), там він бачив самі лише бур'яни, та коли кидав погляд на його картини (що траплялося значно рідше), то не бачив взагалі нічого, крім якихось беззмістовних чорних смужок і сіро-зелених плям. Періш жодного разу не втрачав нагоди, аби нагадати сусідові про бур'яни, вважаючи, що це його обов'язок, та від розмови про картини він завжди ухилявся, й був цілком переконаний, що таким чином добре відноситься до Ніґґла.
Йому на гадку не спадало, що таке ставлення все ж не дуже добре, а може й дуже не добре, і що було би значно краще допомогти Ніґґлові прополоти бур'яни й постаратися бодай трішечки похвалити його картини.
— Ну, що там знову в тебе сталося, Періше?
— Не хотів тобі заважати, пробач, — почав Періш, навіть очей не підвівши на картину. — Ти, зрозуміло, дуже заклопотаний...
Щось саме в цьому дусі хотів сказати і Ніґґл, але втратив момент. Тепер йому залишалося тільки ствердно хитати головою.
— Але ж ти знаєш, що я більше не маю до кого піти.
— Авжеж-авжеж, звичайно, — сказав Ніґґл, зітхаючи одним із тих зітхань, які начебто не призначені для чужих вух, але промовляються чомусь завжди дуже чітко. — Як я можу стати тобі в пригоді?
— Та жінка моя захворіла, вже кілька днів тому, і щось це почало мене тривожити. Вітер здув добрячу половину черепиці з даху, через що вода геть заливає спальню. Тому треба закликати лікаря. Та й заразом майстрів, хоча їх навряд чи дочекаєшся... То я й подумав, може ти маєш якісь дошки і шмат полотна, щоб забити дірку на даху, може би зо два дні протрималося. — Й тієї миті він, нарешті, подивився на картину.
— Боже мій, — вигукнув Ніґґл, — тобі таки дійсно не щастить. Сподіваюся, то тільки застуда. Я зараз піду й допоможу тобі перенести хвору надолину.
— Я вдячний, — зазначив Періш, досить прохолодно, — але це не застуда, а лихоманка. Я би не турбував тебе через якусь там застуду. До того ж моя дружина й так лежить на долині, не можу ж я з моєю ногою тягати таці знизу догори. Та ти, я бачу, дуже зайнятий. Вибач, що потурбував. Я ж дійсно мав надію, що ти не відмовишся, зважаючи на моє становище, поїхати за лікарем..., ну тай вже за робітниками, звичайно, якщо в тебе зовсім не лишилось якогось непотрібного шматка полотна?
— Ні-ні, звичайно, не відмовлюся, — пробурмотів Ніґґл, хоча щойно збирався сказати зовсім інше. Тієї миті його ще можна було назвати м'якосердим, але точно не добросердним — добра в його серці й краплини не було. — Що вдієш..., якщо ти вже так хвилюєшся...
— Дуже хвилююся, дуже! Якби ж то я не був кульгавим!
Отже, Ніґґл попрямував за лікарем. Відмовити було якось незручно. Зрештою Періш — єдиний його сусід, а навколо жодної душі, і допомоги нема в кого просити. Та й велосипеда Періш не має, а якби й мав, зі своєю ногою далеко би не заїхав. Клята нога завдавала Перішеві чимало страждань, і про це треба було пам'ятати. Так! Про це ні на мить не можливо було забути, як і про його квасне обличчя та плаксивий голос.
А часу залишалося зовсім мало. Та про те, щоби пояснювати це Перішеві годі й було думати! Він однаково не зрозумів би нічого. Ніґґл кілька разів згадав лихого і викотив на подвір'я свого велосипеда.
На вулиці було вогко, дув вітер, а денне світло вже почало тьмяніти. "Нині вже не вдасться попрацювати", — подумав він сумовито. Дорогою Ніґґл або бурмотів собі щось під носа, або раптом чітко уявляв вершину гори, і поруч тонесенький зелений паросток, той самий, що його він побачив ще навесні... Мазок лягав за мазком. Його пальці стискали кермо велосипеду. Зараз, коли картини не було поруч, Ніґґл нарешті відчув, зрозумів, яким саме має бути цей осяйний паросток, повторюючи риси віддалених гір. Але щось не давало йому спокою, й у глибині душі він розумів, що це страх — він дуже переживав, що може не встигнути.
Ніґґл знайшов лікаря. Ремонтна майстерня, щоправда, була зачинена — за такої погоди всі сиділи вдома, ближче до вогню, та проте він залишив записку майстрам. Дорогою назад Ніґґл змок, як хлющ, через що сильно застудився. На щастя, лікар вчинив дуже мудро, не зірвавшись із місця відразу, як це дехто робить, а приїхав наступного дня, так що мав вже двох пацієнтів у сусідніх будинках.
Ніґґл лежав у ліжку. Його лихоманило. Над головою кружляло листя, вилися гілки, і це все складалося в дивовижні візерунки. До звістки про те, що в місіс Періш тільки застуда і вона вже починає потрохи вставати з ліжка, Ніґґл поставився байдуже. Він просто відвернувся обличчям до стіни, а листя накрило його з головою.