А я ще хлапак зовсім був, як ходив Устима слухать. З Яковом Литвином на цегельні рабів, а йон мені й довіряв. А тади як нагнали війська в село і частували нас усіх нагаями, і мене, аж кров бризкає, а Данило Галай з губернії зуби скалить: "Что ж это ты "Интернационал" свой не поешь? Не жалейте его, хотя и молод годами. "Французскую болезнь" только так и излечивают". Се йон так про "Інтернаціонал", якого Устим нас навчав. А в двадцятім годі денікінці в Пакуль зайшли. А ми ж уже тади сякий-такий клуб зліпили і піяніну з помістя Журавських перевезли, і Марина, дочка управителя Штоми, яка в Журавських росла, калі не стало Штоми, нас навчала на піяніні грать. І вже ми "Інтернаціонал" так виспівували, аж шибки дзвеніли. Се вже і я з молодняком займався трохи, бо я з дєтства в півчій, на криласі, і камертон чую, як голос своєї жонки, а з голосу жонки своєї я читаю, про що вона і завтра думатиме. Дак денікінці — ті інакше, ті нас шомполами по пальцях "Інтернаціоналу" навчали, у дєвок наших і кров з-під пальців пирскала. А як заганяли нас уже в колгоспи, забрали у мене і коня, і корівку, і птицю, де яка. А весна, а голод зуби скалить, треба зорать та засіять, думаю, хоч грядку коло хати, бо дєтки мої перемруть і ніхто не зглянеться, така житуха настає. Дак ми з батьком моїм шлеї на плечі і волочимо плуга по городу, а жонка моя за чепіги взялася. Волочимо ми плуга, а в мене душа така, що я, працюючи, неодмінно мушу щось мугикать, тади й робиться луччей. Дак я волочу в парі з батьком плуга по городу і мугичу: "Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голоднйх и рабов, кипит наш разум возмущенный, на смертый бой вести готов…" Бо я сюю пісню досюль люблю, жонка сміється, що й курей скликаю на мотив її. Я мугичу, а батько мій старий і собі — другим голосом. А сусіда мій, знаєте, що за сусіда в мене був, Дем'ян Тхорик. А йон через межу кіньми орав, йон уже був у колгоспі начальником. Дак йон і написав куди треба, тади багато хто грамотником об'явився, що ми плуга тягли і співали "Інтернаціонал", знущалися з пролетарського гімну. І дали нам з батьком по п'ять годочків. Дак батько і не вернувся, пропав на Біломорканалі. Як закурюю теперечки "Біломорканал", завжди його згадую. А я перед війною прийшов і досюль викашлюю.
Се-бо я знаю, бо я хоч і далека, а родичка доводилася Дем’яну і трохи його гляділа, бо не було кому на старості і кухоль води подать. Дак помирав йон і каже мені: "Позви-бо, позви Олексу Коршака, бо не можу я вмерти, покуль йон до мене не прийде, як на вугіллі лежу". Тади я ж до тебе ото й приходила.
Ходив я до Дем'яна, як йон помирав, ходив. Плаче йон і гомонить: "Сучий син я, Олексо, се я про "Інтернаціоналку" на тебе й батька твого написав, і страждав ти безневинно через мене, а батько твій і жисть тамочки поклав. Прости мені, калі можеш". Дак я йому й одвічаю: "За себе я простить можу, а за батька мого, і за всіх пакульців, на яких ти писав, і що ти потім німця з хлібом-сіллю на околиці стрічав, і про людяк луччих німцям нашіптував, се тобі Бог судія і совість твоя". Грюкнув дверима та й пішов.
Того ж таки вечора йон і помер. А як помирав, кричав дуже. Забудеться наче, а тади очі розплющить, скинеться, як риба на сковороді гарячій, і репетує: "Олекса Коршак мені відпустив, а остальні людяки до чортів у казан із смолою гарячою мене волочать!" Дак я йому так казала, хоч і родак мій далекий йон: "Ранєй треба було гріха на душу бояться…"
Бо живемо так, наче вічно жить будемо, мало хто тепер про останню годину свою задумується.
Того вечора з'явився в Пакулі новий учитель Микола Гриневич, а привезла його сама пані Дарина. І навчав він сільських дітей грамоти, а Закону Божого навчав отець Олександр. І збиралися деякі мужики пакульські в нового учителя вечорами, і читав він їм з книжок заборонених, і своїми словами розказував. А були такі, що й на хутір Несторів до Устима ходили і нового вчителя слухали. І дивувалися вони, що учитель новий і Устим, син Мартина Волохача, по-різному навчають. І казали вони, що і в грамотних людяк не одна правда, а правд стільки, скільки голів. А приїхала в Пакуль пані Дарина. Жила вона в помісті, а учителю Гриневичу книжки приносила. І прийшов учитель Гриневич до Устима і сказав, що пані Дарина хоче з ним зустрітися. І зустрілися вони на шкільній квартирі нового учителя. Наказав Гриневич шкільному сторожеві самовар внести. І до пізньої ночі сиділи вони біля самовара, чай уприкуску пили та розмовляли. І була їхня розмова більше на спір схожа, хоч і нітився спершу Устим перед панею Дариною: і молодшим почувався, і малописьменним, ще й вдячним, що скрутної години їм з Оксаною допомогла.
А може, й давня, з діда-прадіда, звичка не суперечити панам, та ще з роду Журавських, спершу в'язала вуста йому, хоч і не признавався Устим у тім навіть собі самому. Через багато літ, а ще живий був Гриневич і викладав в учительськім інституті в Мрині, ще не забрав його "чорний ворон", писали пакульські вчителі революційну історію села і попросили Гриневича, щоб написав спогади про Устима. А як забрав Гриневича "чорний ворон" у тридцять четвертім році, шукали кому треба того зошита, але не знайшли. А був той зошит у Книзі днів, яку ще Нестор Семирозум започаткував. І Книгу днів, започатковану Нестором Семирозумом, шукали, але теж марно. "Де Книга днів, про яку розказують?" — запитували суворо, але мовчали люди. Сміливіші ж на язик одказували так: "Книга днів — се пам'ять людяцька". І запам'ятовували сміливіших ті, хто запитував, і мало хто з них дожив віку людського. І ніхто в Пакулі не знав, де Книга днів, але була. І вписували до Книги днів, хто душу живу мав, біль свій і пам'ять свою. І казали люди старі: "Докуль Книга днів буде, дотуль Пакуль буде і Край".
І писав учитель Гриневич у зошиті своєму про зустріч Устима і пані Дарини з роду Журавських так: "Усе, що ми переживаємо і переживатимемо, там починалося, в роках тих ранішніх. Як день із зорі досвітньої починається, але не знає ранок, яким буде день і вечір. І не шукаю я ні правих, ні винуватих, бо нема їх. Є і будуть такі, що скажуть, тоскно озираючись у давно минуще: "Ось там був рай, а вони з жиру бісилися". То я кажу і свідчу в один голос із мільйонами свідків, живих і мертвих: "Од добра добра народ не шукатиме". Тьма темнюща була од безправ'я народного, і на всіх язиках усе мовчало, як писав ще Тарас, але не буває так вічно, бо людину убить можна, але не можна примусити не думать, це поза її волею. І якщо колись стане гірше, аніж було, ще не означає це, що раніш було добре. Рана була глибока од кричущої нерівності людської і кривавилася, бо той, хто бенкетує за пишним столом, не думає, де наїдки-напитки взялися, чиїм потом і кров ю оплачені, і не думає, що завтра, може, під столом сидітиме, а не за столом, і радий буде кістці, яку кинуть, наче псові, як він кидав, поки на учті житейській паном почувався. Була піраміда бюрократична, чиновницька з царем на шпилі, військом, синьошинельниками, одержавленою церквою підтримувана, і на плечах зігнутого у три погибелі селянина й робітника та піраміда трималася. А як став селянин та робітник, терпець утративши, розгинатися, захиталась вона, і було се уперше в роки, про які свідчу. А коли не стає як жити, дошукується людина долі кращої, і в кожної людини у тих пошуках стежка осібна, се в природі людській. Через те й пишу: не значу ні правого, ні винуватого, усі ми тепер, коли стільки пережили і стільки бачили, розумаки великі.