Ще у 1961 р. В. Дрозд пише оповідання "Колесо", де на тлі моторошних сцен колективізації постає зловісна постать політичного демагога, самодура Панаса Бруханди, який через десятки років трансформується, гротескно оживе в образі Йосипа Сластьона ("Балада про Сластьона", 1983).
Як художник, В. Дрозд знаходить оригінальні форми ідейно-естетичного вираження цієї проблеми морального і духовного нівелювання особистості, використовуючи міфологічні, казкові образи і сюжети, народні перекази, легенди, небилиці, застосовуючи такі художні засоби, як гротеск, сатира, іронія, травестія, бурлеск, шарж, ексцентрика, пародія. Згадаймо ту ж трагікомедію "Балада про Сластьона", в якій розгортається пародійна, гротескно-саркастична буфонада переродження унаслідок ідейно-моральної деформації політичної системи і, звичайно, людини у номенклатурщика, у гвинтика цієї системи. Все, що намагається опанувати Сластьон, із тим щоб вирватися зі свого середовища і влитися в клан "вищеньких", тих, хто командує, наказує, дає вказівки, перетворюється на фарс, нагадує клоунаду. Сміх над Сластьоном це сигнал про наближення катастрофи суспільно-політичної системи, яку роз'їдає корозія соціальної та ідейної мімікрії, ідеологічної фальші, моральної деградації особи і суспільства.
Володимир Дрозд широко застосовує іронію і сарказм, доводячи до абсурду кожну ситуацію, кожну дію свого героя, і цим самим досягає особливого емоційного ефекту сприйняття реальних явищ і процесів. І це характерно не лише для "Балади про Сластьона". Слід згадати оповідання початку 70-х — "Парость", "Три чарівні перлини", "Білий кінь Шептало", "Сонце", "Пігмаліон", пізнішого періоду — "Злодій", "Мудрий", "Кінь Шептало на молочарні", повісті й романи "Маслини" (1967), "Семирозум" (1967), "Ирій" (1974), "Катастрофа" (1968), "Земля під копитами" (1980). "Самотній вовк" (1983), "Інна Сіверська, суддя" (1983), "Спектакль" (1985), — до автобіографічного, до сердечного щему щирого роману-спогаду "Пришестя", самоіронічної повісті "Музей живого письменника" (1994) та гостро-актуального роману "Злий Дух із житієм", в якому зображена деформація людської душі в сучасних умовах економічної кризи, моральної деградації і хворобливого розщеплення, роздвоєння душі української людини.
…Вимучився, вистраждався душею за людей живих Нестор-Семирозум, бо нічим допомогти не міг, — так у Книзі днів Пакуля записано. І запитала Нестора Христя, яка признавала тільки велику силу добра: "Кому ж воно треба, горювання наше?" 1 відповів їй Семирозум: "Вам, людякам, найбільш і треба. Щоб душі ваші од зла очистилися і добром напиталися. Не скоро ще це буде, але — так. Сказано-бо в Святому Писанії: "Хто до кінця витерпів — порятується". І не тільки для самих себе ви горюєте, а в ім'я усіх, хто на землі проживає. Бо набуте душами вашими у стражданнях великих для наступних колін людських, країв і земель усяких наукою гіркою та світлом духовним висіється і проросте".
Мало хто до кінця витерпів ці навали бід і напастей, а тут ще нове — чи не найжахливіше! — горе: Чорнобиль.
Покарав Господь людей за те, що у душах багатьох Бог помер. І не випадково прозвучав голос із народу: "…А може, Чорнобиль той з "червоної мітли" почався…" І впав чорний попіл од вогнища чорнобильського на Пакуль, і не стало Пакуля, давнього як світ, але ще був Край, була безсмертна душа Уляни Несторки, яка навіки поселилася в зоні — стала Хазяйкою Зони і допомагає людям, хто заслабне, і звірам помагає, як у дроті колючому заплутається, і дереву, і квітці… Полишили люди свій чорний від горя і стронцію Пакуль, розселилися по всьому Краю, та попіл рідної Землі стукає в душу і кличе, кличе… Бо, як сказав ще в "Ирії" Михайло Решето: "Пакуль — це твій ирій, що в нього ти до кінця днів своїх повертатимешся, а повернувшись — знову рватимешся в широкі світи…"
Повертаються в "Листі землі" в рідний Пакуль чорнобильські він папці, аби упевнишся в своїй вірі, в незнищенності пам'яті роду, традицій предків. І лише височіла пакульська церква в зеленій пусі елі, де одвіку був Пакуль, а над церквою вікнина чистого неба синіла…
Цією символічною сторінкою "Із книги свідчень" завершує В. Дрозд першу книгу епічною роману "Листя землі". Написані і нині пропонуються читачеві нові книги доль і днів минущих, доль і днів сучасних, і в кожній з цих книг — долі людей, літописи людських душ, які пережив — відстраждав сам письменник.
"Листя землі" нагадує велетенської довжини сувій білого полотна, розстеленого на березі вічної ріки життя. І кожен, хто з'явився на цей світ Божий, в цей жорстокий і ніжний, грішний і праведний світ, ступає босими ногами на цей білий сувій національної долі й залишає на ньому свій слід — чорний чи світлий, чіткий чи невиразний, рівний чи кривий, довгий чи короткий — це вже дано пізнати художникові, який володіє з Божої ласки даром "вичитувати" ці сліди. Ця "Книга доль і днів минущих" — своєрідне, витворене на формотворчій і стильовій основі Біблії національне "Євангеліє від Володимира", виповідане апостолами народу нашого — простими страдниками життя земного і записане з їх уст В. Дроздом, який духовно поріднений з головним оповідачем, народним пророком Нестором Семирозумом. Йому, Несторові Терпилу, Семирозумом прозваному, сказав Бог на небі, що "нахил серця людського лихий — од віку його молодого — і ще визрівати серцю людському у віках, творячи разом зі мною світ земний".
Заради визрівання — духовного і морального — серця людського і вислуховувалася, писалася ця "Книга доль і днів минущих", заради творення нового земного світу і світлих, благородних душ і збиралися письменником людські долі, заради виявлення себе, справжнього, захованого за тисячею масок, й виповідалася жорстока, трагічна і світла доля народу українського.
Звісно, остаточний присуд творові і творчості митця здатні винести лише наступні покоління, але, як на мою думку, Володимир Дрозд щасливо перебрів ріку часу, про яку так багато і болісно писав у романі "Земля під копитами", і народ наш має у його особі одного з найглибинніших українських письменників двадцятого віку.