І казав Устим, син Мартина Волохача, людям пакульським, що вечорами на дворище Уляни Несторки сходилися:
— А коли пойняв я, що яни сила, пойняв і друге: супроти сили, щоб її побороть, ще більша сила потрібна. Бо тольки сила може переважити силу, се я знав з дєтства. Але де та сила, що може перемогти їхню силу, я не знав. Бо розповзлись усі ми, хто в поліційній часті відсиджувався, у різні боки, як миші, тольки Оксана моя і лишилася зо мною. І прибрели ми з Оксаною до Києва, найняли хатинку над яром, серед таких, як самі, босаків, і став я підробляти у пекарнях, а далєй — вантажником на залізниці, а далей — у майстернях залізничних. Оксана ж моя по багатих квартирах чорну роботу робила — прала та мила підлоги. І пойняв я, що і в містах великих робоча людяка — вічний раб, худобина, од якої одне вимагається: робить і робить, поки не впаде яна в борозні. Але туточки, в Києві, уперше почув я про комітети ремісничі, про сходки і про страйки. І пойняв я тут, що єдина сила, яка супроти властей спроможна постоять, се робоча людина, якщо вона у гурт міцний згуртована. Бо нас, босаків, сила-силенна, а багатих менєй, хоч і військо за ними. І коли я зазнайомився ближчей з тамтешніми людьми, підійшов один робітник до мене і на отаке ось, як у нас із вами, зібрання закликав. І були там розумаки, які знали, як робочій людині діять, щоб рабом вічним не буть. Од них я уперше дізнався тади, що є люди, одною думкою, одною волею згуртовані, і звуться вони — соціал-демократична робітнича партія, і ся партія за робочий люд.
І ще я од них почув, що тольки озброєною рукою робоча людина свого доб'ється, бо ніхто з багатіїв добровільно нічим не поступиться. Кулак робочий, мозолястий — ось наша сила, і правота наша, і правда, але ще луччей, калі в тому кулаці щось надьожне є. І скоро переконався я остаточно, що се так. Бо випало мені бачить, як тисячі робітників відмовилися працювать, зайняли депо залізничне, на колії лягли, щоб машини зупинить. Власті викликали полк солдат, а робочі люди кричали до них: "Ось наші груди, стріляйте, луччей померти, аніж так жить!" І за наказом командирів солдати стріляли в робітників, і в їхніх жонок, і в дєток їхніх. І забили багатьох до смерті, і багатьох поранили. Се в Києві було, а не десь у краях далеких. І, бачивши таке, я ще болєй упевнився, що супроти сили потрібна сила, а не слова, озброєна рука робоча потрібна, інак усі ми трупами ляжемо, а свого не доб'ємося. У кого сила, того й правота у сьому світі — така наша правда, іншої буть не може, так жисть учить, ї вже серед нас, робітників міських, багато люду, що готовий із зброєю в руках виборювать для себе життя вільне і сите. І треба, щоб і в селах такі люди були, щоб усе більше їх ставало під наші прапори, бо доля у нас спільна, що в міської робочої худоби, що в сільської, усі ходимо в ярмі, і так до ярма звикли, що не завжди й відчуваємо його на собі. І мусимо єднатися, бо так на прапорі нашої партії написано: пролетарі усіх країн, єднайтеся. Іншими словами: бідні люди усіх країв. І не тільки єднайтеся, бо самого єднання замало сьогодні, а озброюйтеся і вперед ідіть, на бій за краще життя, за соціялізм.
І щораз більше пакульських людей сходилося до хатки Уляни Несторки послухати Устима, сина Мартина Волохача. І казав їм Устим:
— А коли об'єднаємося ми, бідні людяки усього світу, і ярмо скинемо, жертв не лякаючись, бо жодна боротьба без жертв не обходилася, і усіх, хто супроти нас буде, кулаком озброєним з лиця землі зметемо, інакше житимем, як досюль жили. Робітники в містах працюватимуть по вісім годин, а земля належатиме народу, не панам та підпанкам, як тепер. Не стане начальства над нами, бо й без начальства кожен знатиме, як йому жить. І не буде ні багатих, ні бідних, а будуть усі рівні. І ніхто ні перед ким шапки не ламатиме, як тепер, і колін не гнутиме, бо не буде білої і чорної кості, не буде панів і слуг, а скрізь пануватиме правда та справедливість. І всі будуть вільні, не стане кордонів між державами, як тепер, а вся земля буде для людей простих од краю до краю, і все їхнє буде, що на землі. І будуть школи та ніверситети відкриті для всіх, і стануть наші діти та онуки грамотними людяками, книги і газети читатимуть, а не так, як ми з вами, що ледве розписатись уміємо, а багато хто только хрестики ставить. І буде земля суцільним садом, а ми в тому саду — наче бджоли на квітах, жисті новій радіти…
— Дак се ж чи не та земля Горіхова, яку нам Нестор Семирозум заповідав і яку я шукав тяжко по світу, матку, жонку і дєток своїх згубивши! — голосно озвавсь від порога Гаврило Латка, що досі мовчав з вечора у вечір, люльку смокчучи.
І відповів йому Устим так:
— Що таке Горіхова земля, не чув і не знаю. А те, про що вам розказую, як про завтрашню нашу жисть щасливу, зветься соціялізм. А придумали його для нас, робочих людяк, великі розумаки. Так мене вчителі мої в місті навчали, і навчаю я вас. І так співається в пісні робітників усього світу, а сільські босаки — той же пролетаріат, тольки на землі: "Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голодных и рабов, кипит наш разум возмущенный, на смертный бой вести готов. Весь мир насилья мы разроем до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим, кто был ничем, тот станет всем". А як назвать той новий світ, се вже людяки, які тади житимуть, придумають без нас. Покуль старий треба розрушить, щоб і сліду не лишилося, тади далєй думатимемо.
І навчав Устим, син Мартина Волохача, пісні робітничої селян пакульських, і співали вони упівголоса в хатці Уляниній, на хуторі Несторовім. А як сходилося більше люду і збиралися в світлиці, то й Уляна підспівувала, бо голос мала і співать любила. І тривожили душу її грізні слова пісні нової. І думала вона про одне: що чекає дітей її завтра? Бо пам'ять про долю Марії, сестри Опанасової, жила в ній з молодості.
Калі ж хто чужий до них незвано забредав, яни за карти хутчіш хапалися. Се я пам'ятаю. Сиджу в батька на колінах в Уляниній хаті, дядьки гомонять, а се в неділю серед дня було, а може, в празник який. Тут хтось у вікно виглянув і каже: "Власть іде". Аж заходить чалавєк у поліцейській одежі, з шаблею при боці, се я добре запам'ятала. Заходить той чалавєк, а дядько Устим моєму батькові картами по носі, по носі, аж я заплакала, батька шкода стало. А той чалавєк із шаблюкою сміється: "Што, проигрался, хохол? Терпи!" А як йон за поріг, дак дядьки знову гомонять да пєють, гомонять та пєють. Матка покійна сварила батька: "Се вже знову на спєвки до Устима?! Вилізуть яни тобі боком!" Аж так і получилося.