Дак бородань трохи пом'якшав до мене: "Ну, гуляй, дєвки скоро повернуться, тольки не зіпай на весь білий світ".
А в чистий четвер батько мій із Мрина приходить. І пішли ми з ним у Калиновий кущ по ломаччя: матка сяку-таку пасочку заходилася пекти, не було з чого то'і весни розкошувать. Дак тольки ми у яр — аж виходять навстріч троє з гвинтівками, і бородань, з яким я на Варяговім острові гомоніла, серед них. А болєй нікого з них я не знала, не пакульські яни. Дак той, що попереду ішов, і питає в батька мого: "Ти — хто?" — "Трохим Половецький, а що?" І тольки батько сеє проказав, а вже йому — наган до грудей: "А те, що будеш за комунію на тому світі репетувать!" Калі ж бородань зирнув на мене і руку товариша свого з наганом одвів: "А, лугом ходжу, коня воджу… Не той се Половецький, що нам треба". Дак батько мій не став і паски дожидатися, того ж дня на Мрин почимчикував і не з'являвся у селі, покуль і стихло усе сеє.
А того Воловецького, з Муравщини, яни таки порішили, у ніч святу, пасхальну. Нон тади нікому не одчиняв уночі, боявся, бо таке ж творилося у Пакулі. Дак підскочили яни, як жонка Трохимова із всенощної верталася, і слідом до хати вскочили. До хати яни вскочили і бідного Трохима у самому спідньому із печі стягли: "Христос уже воскрес, а тебе ще й не розіп ято!.." Та давай його, на очах у жонки, вірьовкою спеленутоі, сильно мучити. Тади руки йому за спиною зв'язали і до траму підвісили. А вже розвиднюватися стало, і яни пішли з хати. Пішли яни з хати, а Трохим кричати став. Здоровезний дядько був, яблуню з корінням на спір виривав. Дак яни крізь вікно у нього, розіп'ятого, стрелили, і не стало Трохима, тезки батькового. А мій батько ще, мо', літ з півста прожив, мо' б, і досюль йон землю топтав, калі б громом на лузі, під копицею не убило…
А уже наситилася земля кров’ю, і стомилися люди вмирати, і стали думать яни, як далєй жить. Дак батечко мій із лісу вернувся, а халупина наша, покуль сеє убивство у світі робилося, по самі вікна у кручу увійшла. Дак напровесні почав мій батечко вугли підкопувать та піднімать, а хата наша і розсипалася у смерть. І стали ми, як дикі люди, коло вогню на хатищі тулиться, а батечко в прибутній воді колоди виловлював і стіни викладав, сінці з лози виплітав, а мати — глиною тинькувала.
А в суботу, перед Великоднем, спекла мати на вогнищі маторженичка з борошна житнього, з висівками напополам, бо голодне врем'я тади настало, і каже: "Як ви хочете, а я понесу святити, що Бог дав". А батечко тольки заплакав і не сказав нічого. І розбудила нас, дєтву, мати удосвіта, і пішли ми до церкви. А як зійшли на гору, люду стояло навколо церкви — як ніколи. І принесли вони святити, що у кого було: хто й пасочку сяку-таку, та ще кольки крашанок, а болєй — коржі чорні та сковороднички з висівок. І вже не соромилася мати злиденності нашої, а постелила хустку на траву молоду і маторженичка поклала.
І вибрунилося сонце великоднє з-за лісів Сіверських, і простелилися крила янголів барвисті по піднебессю, над землею змученою. І вийшов з церкви отець Олександр, се ще його на Соловки не забрали, і вийшов отець Олександр — у білих ризах, із хрестом, що золотом сяяв, у руці піднятій. І засвітилися серця людяцькі зболені назустріч образові Сина Божого, що розіп'ятий був на хресті і помер у муках тяжких за нас, грішних, але — воскрес. Я тади мала ще була, не розуміла розумом дєтським, а серцем — відчувала. Для душ людей багатьох, розіп'ятих на хресті жисті нової, то останній притулок був. І пішов отець Олександр вздовж вервечки людської, благословляючи усе, що людям Бог тої весни дав. І вже йон до нас із матір'ю нашою наближався, калі вийшли з-за сторожки церковної хлопці, що на Варяговому острові купилися. Попереду Козубел ішов, з балалайкою, а слідом — троє з бубнами. І пішли вони за батюшкою, на балалайці дринь-каючи, а бубни — видзвонювали та вибивали. А Козубел ще й сороміцьке, таке про діву Марію наспівував, що нам, дєтві, хоч вуха затуляй.
Повернувся лицем до них отець Олександр та й мовить: "Люди добрі, не кощунствуйте у день воскресіння Христового, Господь вас покарає". А вони тольки сміялися. І далі пішов отець Олександр вздовж вервечки людської, а хлопці — за ним, з бриньканням та вихилясами. І знову мовив до них отець Олександр: "Пощо лишаєте радості духовної людей пакульських, серця яких і без того вистуджені горестями земними?" Тут Козубел перестав на балалайці дринькать і каже батюшці: "Се ми поминки по самих собі справляємо. Мо', завтра нас воєнні постріляють. Постріляють нас, молодих, а пакульці очі одведуть, хоч ми за них з комісарами стольки год билися. Пакульці очі одведуть, а Бог твій — мовчатиме, бо — мертвий йон давно. І ніхто нас і словом добрим не пом'яне". — "Як добро ви робили, пом'януть вас люди добром. А як зло ви робили — злом пом'януть. А Бог — живий і все бачить, тольки у ваших душах Бог помер", — мовив отець Олександр і став далєй принесене людьми святити. А хлопці з острова Варягового усе вигуцували під бубни та балалайку.
І так дійшли вони до Уляни Несторки, і наче хмара чорна по лицях людських пливла. Бо людям радості хотілося у морі горя. Уляна з малим дитям на руках і онучатами оддаля від нас стояла, і я не все чула, не все бачила. А се вже люди розказували. Як дійшли хлопці до Уляни Несторки, глянула на них Уляна очищами своїми і наче припечатала. Уже яни ні руками, ні ногами не ворухнуть, а стоять стовпами посеред церковища. І так вони довго стояли, безмовні й перепужані, аж покуль отець Олександр з хрестом і кропилом навкруги церкви не обійшов. Тади Козубел. і мовить голосом смиренним: "Одпусти, тьотю, бо вже ми й самі не знаємо, що творимо, уже нам смерть у потилицю дихає". — "Бог одпустить, йон сьогодні добрий — його син воскрес", — відповіла Уляна Несторка і пішла з церковища. І як тольки одійгила яка, їх одпустило. Одпустило хлопців, і дременули вони городами до Невклі. І сіли в човни вони, перепливли на Варягів острів і там, розказують люди, пили та гуляли увесь день і всю нічку свою останню, самих себе поминаючи…
А як стемніло, відчалили три баркаси од причалу поблизу Мньова. І сиділи в них люди військові. Усю ніч пливли вони униз по Невклі, проминувши Ловинь, Смоляж та Радуль, і ніде не пристали до берега. А на передньому баркасі, коло рульового, тулився Шестірко, син Устима та Оксани, покійних давно. Тулився Нестірко біля рульового, бо він Невклю знав, а люди військові — здалеку були. Під ранок опустився туман густий на воду, і нервував командир загону особливого призначення. Але чув Нестірко нічну ріку, як тіло власне: ось шумить млин водяний — тут річка Ворониця впадає у Невклю, ось крахають ворони в осокорах, на кручах, вище Пакуля, а ось і солов'ї озвалися — в лозах, на острові Варяговім.