А перед Різдвом з'їхалися до Мартина Волохача, Вовком здавна прозваного, сини його. З'їхалися сини його із сіл околишніх, з Мрина і Мньова далекого. Бо з батьком, норова крутого, ніхто ужитися не міг, і були вони в приймах або по роботах у містах. А вже вість із лісів прийшла, що нема в живих брата їхнього Демида. І про Кузьму Терпила, що він з Демидом учинив, уже знали. І був для них вечір Святий — поминальним вечором. І пили та їли вони за столом багатим, у світлиці батьковій. А тоді мовив Мартин Волохач голосом жорстким: "Зійдіть, синки, на гору Крукову, поколядуйте в пам'ять брата вашого коло вітряка, Кузьмою збудованого". І зійшли вони, п'ять синів Мартинових, на шпиль гори Крукової і брата свого меншого пом'янули — під небом нічним, під зорями холодними. А як повернулися вони до господи батькової і знову навколо стола різдвяного сіли — розгорівся вогонь на шпилі гори Крукової, ї знялося над вітряком, Кузьмою збудованим, полум'я до неба, зорі притьмаривши. І хукнув Мартин Волохач у скло лампи гасової, і відблиски вогню, що на горі Круковій палахкотів, заметлялися кривавими хвостами по світлиці. І казав Мартин, у чарки синам наливаючи: "Ось, свіча поминальна по Демиду нашому".
І дивилася Уляна Несторка з вікна хати синової на вогонь під небесами, і червоні од вогню на горі Круковій очі її були. Тоді повернулася вона до невістки своєї Марусини, що на полу в гарячці сухотній горіла, і мовила так: "Думає Мартин Волохач, що се — свіча поминальна по синові його Демиду. А сяя свіча — уже в руках його, навіки складених".
І пили сини Мартинові за упокій душі Демидової, радіючи, що таку свічу, на весь Край, у пам'ять брата свого меншого запалили. А тоді мовив большак Мартинів твердо: "Тепер послухайте, батьку, з чим ми, діти ваші, до гурту зібралися. Уже нема на світі нашого брата меншого, якого і люди в Краї, і власті боялися. І нема вже кому добро оберігать, яке ви за жисть свою надбали, та й ми дещо приробили, бо ні дня, ні ночі без роботи не знали, покуль на батьківщині, коло вас жили. І прийшло врем'я добро нажите розділити чесно, покуль у чужі руки яно не попало". Аж зубами скреготнув Мартин Волохач на ту мову: "Думав я, що се — дєтки мої зібралися, батька з маткою у Святий вечір уважити, а се — ворони жадні злетілися тіло моє клювать! Дак знайте: покуль я землю топчу — і соломина з дворища мого до ваших рук не прилипне!"
І розгорілася велика суперечка у Мартина Волохача з синами його, за столом різдвяним. І не знати вже, хто перший із них, хмільних, ударив батька, бо темно було в світлиці, догоряв вітряк на Круковій горі. А відтак били гуртом, за давні і ближчі обиди помщаючись. Так нуртує, усе на своєму шляху зносячи, вода ставкова, греблю прорвавши. Так куля, що довго силу зла у собі таїла, випущена з рушниці, сліпо смерть чинить. Так коні, усе своє життя закуті в окови упряжі, схарапуджені, безоглядно мчать у прірву.
Скумасно завив у дворі пес, ярчук. І зірвався він з ланцюга, перестрибнув через тин високий і зник у Страхоліссі, і ніхто його більше не бачив. Коли ж прийшли до тями і засвітили лампу, Мартин мертвий лежав на підлозі, коло порога. І поклали його сини на лаву, руки на грудях склали і втулили свічку між пальців його, чорних од роботи. І засвітилася свічка сама, а вогонь на горі Круковій згас. А на ґанку кричала на весь хутір Несторів Мартиниха стара. А вранці наїхало міліції повно. І пов'язала міліція синів Мартина Волохача, що батька до смерті забили.
Ще не похоронили Волохача, а вже майно його влада повітова описала. І було серед того добра чимало, що Демидом, сином Мартина Волохача, у людей забрано. А як склали усе описане на підводи, простяглася валка через увесь хутір, аж до Страхолісся. А як лежав Мартин Волохач у труні, прийшла і Уляна Несторка попрощатися. Розступилися люди в острасі, бо усе, що вона давніше Мартинові наврочила, збулося. І мовила Уляна тихо, аби усі чули: "Прости, Мартине, калі що не так було у жисті нашій, я ж тебе, дєвкою бувши, любила".
Дак я коло самої труни стояла, я тади у півчій була, усе чула і бачила. Як мовила сеє Уляна Несторка, розвидніло мертве лице Мартинове, а досюль хиже було, як твар вовка. І так його в могилу поклали — з лицем розвиднілим.
Ой і бідова ж я була пуддєвкою, се вже познєй трохи остепенилася. Коло самої води ми тади проживали, на кутку, що Лихою Грушею звався. А був у нас човен, добренний човен, сам Кузьма Терпило для батька його робив. Дак я на тому човні, як теперішня дєтва на лісапетах, од скресення до морозів плавала. Калі вола прибутна, то з дворища свого у Невклю випливала. Усе літечко косарів на сиволозькі луки перевожу, а одтуль — сіно чи лозу нарубану. Дак щось мені і перепадало. А батько мій у ті годки у Мрині робив. І тамочки, у майстернях залізничних, цвяхи з дроту йон потроху кував, додому привозив. Я цвяхи ті пов'яжу по десятку і аж у Козероги — продавать. Так і жили.
Дак я батькові своєму жисть порятувала. І перед смертю йон згадував: ти, дочко, годків мені додала. А було сеє так. На Варяговім острові, у лозах густих, халупка стояла, ще литвини, які колись плоти до Невклі ганяли, зліпили її. І в тій халупці після смерті Вовчара трохи хлоп ці в-лісовиків поселилося. Бо вже лігвище його за Чорною рікою чека розкрила. А до тих хлопців на Варягів острів пакульські дєвки навідувалися. Ось яни якось і гомонять мені: "Перевези нас на острів і пожди трохи, покуль ми квіток нарвемо, а ми тобі стрічку в кісники подаруємо". А я уже знала, по які квітки яни туди плавають. Ну, перевезла я їх на острів, човна прип'яла до куща і по березі ходжу. А дівки подалися в лози, де халупка тая. Ходжу я по бережку і виспівую на повний голос: "Лугом ходжу, коня воджу, розвивайся, луже…" А день — наче крашанка, се уже перед Паскою, у Вербну неділю було. Сонечко до землі усміхається, як хлопець залюблений — до дєвки, а кожна квітка лопушника водяного — наче дитя рідне світила небесного. І виспівувала я душею і тілом усім.
Калі ж розсунулася лоза і дядько, з рушницею за плечима, вийшов, косми — до плечей, бородища — страшко глянуть. Я уся й обмерла. А йон: "Чого ти зіпаєш?! Зачини рота, бо сережки разом з вухами обірву!" А у мене уже вуха були проколені, і сережки на мені срібні, матчині. А бородань тади й запитує: "Ти чия така, зіпа?" — "Трохима Воловецького дочка", — одказую. Його аж пересмикнуло: "Се того Воловецького, що у комнезамі за комунію глотку рве?" А у нас у Пакулі було два Воловецьких, і обоє — Трохими. "Ні, дядьку, — поспішила я, — той Воловецький на Муравщині проживає, а наш куток — Лиха Груша зветься, і татко мій у городі по залізу роблять".