І переправилися вони через ріку Студницю, і полем пішли, за поводи коней ведучи. Ступали коні тихо, привчені. І прийшли вони на узлісся, і тут коней до дерев прив'язали. І побачив Кузьма Терпило на тлі неба, червоного од пожарища на болоті Замглай, верби кучматі, на стоги сіна схожі. А край шляху стримів високий димар кузні, далі горбатіли, припавши до темної землі, хати й повітки. І був це хутір Скиток, і прийшли вони по душу Юхновича, члена трійки по боротьбі з бандитизмом. Тут проживала сім'я його, і мав він цієї ночі тут бути, по дорозі у Мньов, на партійну конференцію. І наказав Вовчар Кузьмі та двом лісовикам коло коней залишатися, іншим іти за ним: "Друга хата од кузні — Юхновича. Хто мені його живим оддасть, пригорщі золота насиплю. Багатьом нашим поміг йон на той світ піти. Поможу і я йому…"
І була ніч тепла, ще коники поцьвіркували в траві. Сова прилетіла з поля і чорною тінню пропливла над Кузьмою. І боліла душа його за людей нерозумних, які вкорочують віку одне одному. І жура обгорнула його, як ніч обгортає землю. Кукурікнув на кутку невсипущий молодий півень, сполошно завалував, брязкаючи ланцюгом, пес. Оглушливо, серед нічної тиші, гримнув постріл, пес вискнув і вмовк. І тоді хряснуло вибите вікно, і револьверні та гвинтівочні постріли затріщали густо. Відлуння в лісі наздоганяло одне одного і зливалося в суцільний гул бою. Але і його прорізав протяжний зойк жінки — і обірвався. Закричали у хаті діти, але стрілянина заглушала їхній плач. І побіг по стрісі хати вогник, і зайнялася стріха. Притьмаріло небо над Замглаєм, бо цей вогонь був ближчий і страшніший. "Отаман викурює Юхновича, — процідив один з лісовиків. — Припече в п'ятки — вискочить". — "Луччей Юхновичу в огні згоріть, анєй попасти отаманові в руки, — озвався другий. — Бібику із Сохачів йон очі виколов, а тади повісив його на гілляці з колодкою на ногах. А що уже сьому зробить, і подумать страшно". — "Дак Бібик — той сам з отаманом заївся. Демид Мартинович йому каже: відмовся од своїх більшовиків, я тобі жисть подарую. А Бібик йому у очі: ти — бандит і ворог світової революції. Ну, отаман і роз’єрепенився…"
Знову у хаті страшно закричали діти. Кузьма схопився на ноги, але лісовики повисли на ньому гирями пудовими: "Сиди, дядьку, без тебе там розберуться!" — "Дєтки ж, хлопці, дєтки! Хіба дєтки винні?" І закричав йому на вухо один з лісовиків голосом верескливим, нервовим: "Ти, гнида, за більшовицькими щенятами душу рвеш, а чого ж ти душі своєї сльозної не рвав, калі мої дєтки в диму задихалися?! І де твій Бог милосердний тади був, куди йон дивився, будь йон проклятий навіки-віків! Я сеє скажу йому і на Страшному суді, бо вже йон мені страшнішої кари не придумає, анєй на землі придумав. Як палили хату мою матроси, у Ловині, я з Ловина сам, я — за вила вхопився. Дак матроси мене до ушули прив'язали і пішли далєй куток палить. А мої дєтки у підпіччі кричали, ой, як же яни кричали! І кричали яни, покуль у диму не задихнулися, а тади стеля на них упала. Дак, думаєш, я сеє можу простити — і Богові, і тим матросам з Червоної флотилії, і усьому світові?!" І плакав Кузьма Терпило над бідами людськими, в сиру землю обличчям упавши. А тоді почув він голос Вовчара: "Одстрелювався, сучка, покуль і хата не завалилася. І сам у огні здох, і все кодло його. А, менєй бур'яну більшовицького на землі нашій буде! Харлана нашого жаль — у груди Юхнович уцілив, і не кавкнув хлопець. Тіло під ворітьми залишили, родаки пакульські приїдуть і похоронять. Ноги на плечі, хлопці, бо міліціонери з Радуля скоро тут об'являться!"
І поспішили вони до Невклі, і баркаса з кущів витягли. І сіли вони в баркаса й повеслували на лівий берег ріки, а коні слідом пливли. І вже виходили вони на берег, коли услід їм з круч кулемет зататакав. Але не дістали їх кулі. І поскакали вони луками сиволозькими, обігнули болото Замглай, що димом гірким дихало. І сховали їх ліси Сіверські несходимі. Уже світало, коли вийшли вони до ріки Чорної, що ледь прозирала крізь туман та дими з болота Замглай. І сказав Вовчар до Кузьми Терпила: "Ну, а тепер вибирай, родак: або — з нами, або — на гілляку підсаджу, з петелькою на шиї. Та й нема тобі іншої дороги. Ти — живий, покуль ти коло мене. Більшовики тепер — як оси роздразнені, не помилують. І Марусину твою досюль у глинище одвели, яни на сеє скорі, як і ми. Калі вже боїшся кров'ю руки замазать, будеш коней наших доглядать". І нахилився Кузьма, син Семирозума, над криничкою лісовою, щоб вуста промочить. І відбилася голова його у водяному дзеркалі, а вже дніло, і не впізнав себе Кузьма: замело йому голову снігом білим, наче вік цілий прожив, відколи рушив із дворища свого на гору Крукову, з клунком жита за плечима…
Тягали Марусину за Кузьму, чоловіка її, і добре тягали. І причинили її у тюрмі мринській. Не пам'ятаю уже, скольки яна там одбула, а тади відпустили її на всі чотири боки. Іди, кажуть, вини твоєї тут нема. А в сеє ж врем'я і братеник мій тюремних бліх годував. Бо йон бакени на Невклі запалював, од Пакуля до Радуля. А як лісні хлопці пароплав розкаси-рували, грошей чимало взяли і людяк безневинно побили, то й братеника мого — за штани та в тюрягу. Бо думали сперва, що се йон пароплава того на мілину підманив. Покуль розбиралися, із годик і пробув йон на казенних харчах. А звісно, які там харчі. Дак їхала я з передачею для братеника у Мрин, се уже під зиму було. Аж стрекає мене коло дворища свого Уляна Несторка і гомонить: "Прихопи, молодице, і Марусині нашій маторженичка якого, бо нема за ким мені зайвий раз до неї, усе на мої руки звалилося, і хазяйство, і дєтки". Дала яна мені вузличок, і я покотила. Під'їжджаю я до казенного дому, аж Марусина під стіною тюремною сидить. Одпустили мене, каже, у ранні ще, і душу мою до дєточок мотузкою тягне, а ніжоньки уже мене не несуть. І біла яна, біла з лиця, як тая стіна, біла та худюща. Розгорнула яна той вузлик, що Уляна передала, поцілувала сковородничок: "Уже мені і єсті не хочеться. Висмоктала з мене тюрма сили останні мої. Забере мене скоро Бог до себе, а на кого ж я дєточок своїх зоставлю?!" Голосом плаче, а очі —сухі, виплакані уже очі.