Дак згадую я колишнє, думка в голові плететься і на язик мій слизький лягає: а чи ж згадував Кузьма Терпило слова Вовчара, як забирали його, у самих підштаниках, у кожусі наопашки, серед ночі зимової у тридцять сьомому годі? Ніхто вже сього не скаже, бо ніхто опісля тої ночі Кузьми не бачив і не чув…
А за тридцять третій год — скажу. Се прийшло на людяк, що хоч ляж і вмирай, а жить — хотілося, бо ми, хлапаки, ще ж І не жили. І окучували ми з братеником моїм старшим картоплю колгоспну, за ополончик супу ріденького. Я — кобилу водив, а братеник — за плугом. Не пережив йон тої весни, не судилося. Дак окучуємо ми картоплю, а за кобилою. — лошатко бігало. Дак я, було, як гін пройдемо, лошатко одштовхну, а сам — під кобилу і молочко смокчу. Уже ж ледве ноги тягав, смерть в очі зазирала. Те молочко мене трохи й піддержало, а братеник — не пив, одвертало його, то й одвернуло — од світу. І побачив сеє Михаль Громницький. Побачив сеє Михаль Громницький і як уперіщить мене батогом, з дротяним охвістям, по литках: "Радуйся, що я — так, по-батьківськи, а міг би тебе і в казенний дім спровадить, за кражу колективного добра…" І так уперіщив мене Громницький, що ногу до кістки розсік. Уперіщив — і далєй на конику поскакав, порядки наводить. А у мене на литці—отакенна п'явка кривава, і нога мені підломлюється. Дак братеник вивів мене до шляху, на моріг поклав. А Кузьма Терпило — із Пльохова вертався. Уже й він ледве ногами совав, такі тади люди поробилися. Побачив Терпило сеє, присів коло мене, а братеник мій — розказує, що яно получилося. Дак Кузьма Несторович обірвав поділ сорочки своєї коленкорової, листячко подорожника на ранку поклав та й перев'язав мені ногу. Перев'язує і плаче, плаче і перев'язує, наче й не мужик. А се йому до самого серця рана моя дойняла. А далєй і мовить до мого братеника, а братеник од мене був на шість годів старший, і Кузьма розмовляв з ним, як із дорослим, і братеник мій частюка на хутір Несторів підходжував: "Не каявся я ніколи і не каюся досюль, що такеє ото з Вовчарем учинив. Бо ріку крові у Краї треба було зупинити, а отаман проливав кровицю людяцьку, як воду. Але правда і те, що Вовчар таки далєй бачив, анєй мужик простий, репаний. Що далєй, то далєй, се уже й до нас, простаків, тепер доходить. А казав Вовчар тади, що прийде врем'я — ухоплять мужика за глитавку і дихнути не дадуть. Сеє врем'я і прийшло, і кінця-краю йому не видко. А я тади думав, що йон пужає нас, селюків, аби самому довшей на гребені кривавому протриматися".
Дак я ще малий був і не запам'ятав би я тої гомонки Кузьми з братом моїм старшим, калі б не лелеки. А над нами, покуль ми окучували в полі картоплю, усе лелеки із степу летіли, хоч уже май одмайовував. Дак мій братеник і запитує в Кузьми Терпила: "Чого се, дядьку, лелеки із степу летять, хоч уже й одвесніло?" А Терпило і одвічає йому голосом зболеним: "Летять, синку, лелеки у Пакуль, бо лелеки не можуть без людяк жить, а в Пакулі ще не всі перемерли, ще є Пакуль. А далєй, у степи, тамочки цілі села вимерли, і чорні прапори над мертвими селами майорять, і бур'яни по вікна".
А я ж се кумував у Кузьми Терпила, і був йон мені у тії годи як наче родак. Дак розказував йон мені якось за чаркою про буття своє коротке у лігві Вовчара. А було теє лігво потаємне між болотом Замглай і Чорним лісом, єстяка там болотина, Чорним ручаєм оперезана. І були там, на бузгораці, куди людська нога ранєй, мо', і не ступала, землянки покопані, і йон з хлопцями найвірнішими там одсиджувався, калі припікало з усіх боків. І був у них Ангелочок, за помічника в отамана, політикою відав. Був йон грамотєй, чи то з учителів, чи то з артистів, і був йон сперва у більшовиків, комендантом станції. А як натворив Демид Волохач твореників у червоних і нагострив од них литки, потрапив йон на ту станцію. А червоні вже йому на п'яти наступали. Дак Ангелочок буцімто їм і гомонить: "Хата горить, товариші, а ви у полум'ї голки шукаєте…" Яни і годі Демида шукать. А вже Ангелочок сей у більшовиках розчарувався, побачив, що до чого. І подалися яни удвох у ліси наші, і людьми обросли. І воювали яни тади з усім білим світом, і з німцями, і з денікінцями, а болєй — з більшовиками. А Демид Волохач, Вовчарем прозваний, хто йому добро хоч раз зробив, не забував ніколи, що було се у нього, то було. І був Ангелочок той правою рукою Вовчара, покуль і не накивав п'ятами у Польщу чи кудись далєй. А прозвали його так, бо красивенний собою був, брови — як у дєвки, волосся світле, до плечей, я його, конєшно, не. бачив, а розказують. А людяк — не жалів, ой не жалів! А хто їх тади жалів? Жисть людська і шеляга не коштувала. Се ж хоч і у нас, у Пакулі. Хазяї, хто заможніший був, брали хлопчаків з Мньовського притулку. Цар за них золотом платив, і в хазяйстві поміч — пастушок за самі харчі. А тади ж — повиростали сії притульні. Тут — революція, за новими законами — і на них земельку треба ділити. Дак скольки їх постріляно було по селу, скольки постріляно! Іде, бувало, хлопчина з гулянки, се уже ж на моїх очах, іде місячної ночі по вулиці, пеє, жисті радіє, мо' , яку дєвку за цицьку потримав, а з-за тину — трих-тарарах, і — нема хлопця. Дак що вже про Вовчара чи Ангелочка казать, калі самі ж дєток, аби земелькою не ділитися, убивали. Таке врем'я було, таке врем я. А тепер он скольки тої земельки, хоч їж її, а вже нікому не треба, уже болєй по городах молодіж тулиться. Ну, то як потрапив Кузьма Терпило у теє лігвище лісовиків, Ангелочок приліпився до нього душею, скольки тої душі зоставалося. І приходив йон на стайню, де Кузьма коней доглядав. А стайня була теж під землею, людяка може по лісу ходить і не знать, що під її ногами. Дак приходив Ангелочок на стайчю і подовгу гомонів з Кузьмою, усе про жисть мужицьку. А Кузьма Терпило, дарма що кодла простого, селянського, і ніверситетів, як тепер, не кінчав, а розумака був великий, що казать. А тади якось приходить Ангелочок, вбраний по-дядьківськи, приходить йон серед ночі на стайню, будить Кузьму і мовить до нього: "Ти, Кузьмо Несторовичу, — справжній селянин український, з тих, хто — сіль землі нашої нещасної. І шкода мені тебе по-людськи — накладеш головою за чужі гріхи. Раніше чи пізніше, а викурять нас відси, як лисиць, і не вельми розбиратимуться, скільки крові на кому і чиєї. Маси од нас одвернулися, ще — не наш час, наш час — попереду, й треба до нього дожити. Рушаю я до Польщі, дещо припасено за душею, куплю хуторок, буду ждати ліпших днів. Приставай, Несторовичу, до мене, будеш, хазяїном на хуторі, разом не пропадемо". А Кузьма йому на те і відповів: "Ні, чоловіче, як пропадать — то легчей на своїй землі, а не в приймах, на чужій чужині. Тут мого пупа закопано, тут я і зостанусь. А там — як Бог дасть". Дак Ангелочок на ту мову його тольки посміхнувсь: "Ех, мужики-мужики, глибоко ви у гнойку своєму сидите! Але висмикнуть вас більшовики, як ріпку…" І пішов, і так пішов, що на ранок і слід його прочах. А Вовчар після його відходу ще болєй запив, загуляв. Дак Кузьма і казав мені за чаркою: "А мо, куме, ми, мужики, і насоправдє далєй пупа свого не бачимо і одсюль — усі горювання наші?" А я йому, було, і одвічаю: "Аби ми бачили ложку до рота піднести. Пригни голову, сопи у дві дірки, і ніяка власть тебе не зачепить. Бо ми — коріння в землі, а усяка власть косить теє, що зверху проростає". Кузьма вельми сердився на ту мою юмонку: "Темний ти, як ніч осіння, і нема надії, що посвітліє в тобі…" Дак жисть показала, хто з нас — темніш: я досі по світу ходжу, а Кузьмині і кісточки давно зотліли…