Все ж вони — Іван Коляда, Марія Журавська, усі ті, хто в першій дії вистави зійшов зі сцени, — щасливі. Викрешуючи вогонь, підпалюючи бікфордів шнур, вони вірили, що бомба, яка вибухне, запалить зорю нового дня, щасливого, сонячного. А динаміт, вибухнувши, запалив зорю вечірню, і — ніч попереду, ніч освячених нами ж таки ножів. Втім, уже Іван Коляда на схилі життя свого стражденного передчував руйнівну силу розбуджених стихій, уже йому привиджувалося майбутнє попелище. Але йому — лише привиджувалося, я ж щоночі чую, як вуличкою нашою до шанців за Мар'їним гаєм, до замерзлої Невклі проторохкує машина, кузов якої повен голих людських тіл, з кулями в потилиці. "Эх, яблочко, куда катишься, у чека попадешь — не воротишься!.." — новітня народна поезія. Хто живе на краю міста, пошепки розказують, що тіла забитих кидають в ополонки, аби не лишалося слідів кривавої роботи. Задля історичної справедливості (ха-ха! — історія…), як свідок кривавої вистави, скажу, що так само до більшовиків робили і гетьманці, і ті, хто повстав проти них. Сусіда мій служив у варті, пішов за Невклю вполювати зайця. Тим часом влада в місті перемінилася, і, коли вертався додому, його перестріли й живим заштовхали в ополонку. Звичайно, розмах у ворогів більшовизму не той. Чим дужча влада, тим більше крові. А може — навпаки: чим більше крові, тим сильніша влада. Але усі ми — більшовики, і будемо ними довго, ще не одне, мабуть, покоління: мікроб зла роз'їдає душі людські. По машині, яка кожної ночі проїздить нашою вуличкою, можна звіряти годинника. Одної ночі її глухе гудіння обірвалося біля мого дому. Перед тим розгулялася завірюха і вулицю перемело. Як істинний обиватель, я забрався на мансарду і тихенько одчинив віконце. Солдати одкидали лопатами сніг з-під коліс машини. Над Мар'їним гаєм висів повний місяць, схожий на лице мерця. Вітер одгорнув край мішковини, яка прикривала вантаж у кузові. Боже, якби ти справді був і зирив з небес своїх на наше земне дійство, ти давно із жаху перед творінням власним позбувся б розуму! А може, якщо ти естет, написав би ліричну поемку про те, як світяться голі тіла постріляних людей у білому, м'якому місячному сяєві…
І ось, прочитавши останні слова записок Івана Коляди, я звабився й собі перед чистими, не списаними Колядою сторінками зшитка. Знайшов я ручку, розморозив біля вогню з книг давніх і новітніх розумників чорнило і — вмочив перо й каламарчик. Не те що я дбаю про істориків
майбутніх, ні. (Можливо, десь у глибинах мурашиної купи якась інтелігентна мураха теж мережить на сухих листках з дерев історію мурашиного гнізда — ціна у Всесвіті їм однака, що мурашиній історії, що людській). Пишу, щоб посвідчити востаннє, що я — теж був людиною і ніщо людське мені не чуже. Був, поки не спромігся піднятися над самим собою і над усією чередою людською. Був, але більше не буду — ані миті. Добровільно, зусиллями волі іду зі сцени, сповнений презирства до усіх, хто залишається на ній і далі фіглювати: і Бога, і чорта, і людей… Дмитро Листопад, року дев'ятнадцятого, віку Антихристового".
…А саме вийшли люди з церкви, ще правилось у Пакулі. І побачили люди жінку в чорному, з дитям на руках, побачили вони жінку з дитям на руках на горі Холодній, під хмарами осінніми. А сіявся дощ, напополам із снігом, і хмари укутали Пакуль, облігши грудьми темними на шпилі пагорбів. А як стояла жінка з дитям на горі Холодній, прорізалася вікнина в небі хмарному і сонячний промінь обійняв жінку з дитям. І хрестилися люди, що з церкви вийшли, на жінку з дитям, бо думали, що то Матір Божа перед очі їхні чудесно з'явилася. Але затяглася хмарами осінніми вікнина у небі, і згас промінь сонячний. Рушила жінка з дитям з гори Холодної по вулиці сільській, забагнюченій, і впізнали люди Дарину Листопад, з роду панів Журавських. А слідом вервечка дітей плелася, за руки узявшись.
А за ними ішла Ївга Царикова, що її колись батько віжками стьогав, прив'язавши до лавки, за Павла Гуца, бо любила його і йон до єї завльотився. І несла Ївга дитя мале на руках. Дак уклонилася Дарина Михайлівна до людяк, що біля церкви стояли, і далєй пішла, хоч тут, на цвинтарі, сини її похоронені, і ще могили їхні були. Се вже яна не про мертвих, а про живих думала. А ми на дєток, босих, обшарпаних, худих як свічечки, плачемо та журимося, і в очах нам темніє, що стольки горя на світі, наче на своє ще не надивилися. А як порівнялася з нами Ївга Царикова, стали ми в неї питать, одкуль ся дєтва загорьована. І розказала нам ївга, що се Дарина з города привела сиріток безпритульних. Дак плетуся я додому, а мені дєтки тії, хоч наче й чужі яни мені, а — скабкою в серці. Доплелася я додому, загорнула в лахманину коржиків домопечених, з муки житньої, полотна сувійчик із скрині дістала, бо на матерію тади трудно було, та й поплуганилася по мокві і студорзі до економії панської, куди Дарина дєток своїх повела.
І прийшла Дарина в дім батьків своїх, а вже давно не переступала порога. І не сама прийшла Дарина, а з гуртом дітей осиротілих, що за матір їм тепер була. І казала вона дітям: "Ось тут буде тепер домівка наша і огнище наше. І якщо судилося вам вижити, то на цій землі, бо ще жива вона". Але дивилися діти навколо з острахом, бо — пустище. Чорніли стіни дому батькового, вогнем обпалені, і хмари холодні висіли над ними замість даху. І плакав дім батьків краплями дощу осіннього, що струменями текли з очей його сліпих, без шибок і рам віконних. І тільки леви кам'яні на ґанкові, не підвладні вогню і кулям, незворушно зирили на вирублену давно тополину алею, виглядаючи господарів помістя панського, які вже ніколи не повернуться. І ніщо в душі Дарининій не ворухнулося біля тої руїни та пустки, хоч тут вона народилася і виросла, — душа її тривогою за дітей переповнена була. І повела вона дітей своїх через сад панський, бур'янами зарослий, бо не було вже кому доглядати його. А край саду темнів дерев'яний будиночок, колишня контора економії. Зберігся той будиночок, бо його штаби військові облюбовували: стайні неподалік, і причал звідси як на долоні. Безсило дощ барабанив по залізному дахові, а вцілілі вікна, хоч і з вибитими деінде шибками, затишок обіцяли. Зайшла Дарина з дітьми до будинку того, озирнулася і подумала: "Скінчилися мандри мої неприкаяні, звідси я вже нікуди не піду, звідси мене винесуть…"