Отака гранична тверезість і безпощадність розуму, що позбувся останніх узвичаєних ілюзій роду людського, і унеможливлює дальшу участь мою в комедії земній, написаній (якщо й написаній, у чому я теж сумніваюся!) вкрай бездарним і жорстоким драматургом. Найменшого зла своєю втечею зі сцени я нікому не приношу. Дарина, якщо вона десь і жива ще, і повернеться колись додому, зосереджена, як і кожна матір, на дітях своїх, живі вони чи мертві. Богдана, якщо й вона жива ще, така ж божевільна, як і всі навколо, в своїй затятості ощасливити людство з допомогою маузера. А бажаючих і далі акторствувати на земній сцені вистачить і без мене, Дмитра Листопада. У переважної більшості комах з людського мурашника над розумом переважає тваринна жага існування попри все. Вони готові на будь-які страждання і муки за ще один ковток отруєного випарами людської череди земного повітря. І лише одиниці, окремі особистості спроможні зусиллями волі вирватися з біологічного капкана земної круговерті. Як сказав древній філософ, життя — ніщо і смерть — ніщо, нема ні землі, ні неба, ні світла, ні темряви, ні добра, ні зла, а є тільки — смішний ілюзіон… А може, це сказав я, Дмитро Листопад, відстав-чий учитель Мринської гімназії і це — одна з останніх реплік моїх у цій комедії, на арені вселенського цирку?
Людство надимається, як індик, і саме на себе в дзеркалі із власних слів милується. А час підмітає за нами, як двірник, і залишає од цивілізацій кучку сміття, і тільки. Колись я вчителював у Рогощі і розкопував тамтешнє городище, бачив і знаю. Кістки — і ті зотлівають, розсипаються на порохняву. І там, де проживала людина століттями, де вона любила, страждала, боролася, надіялася, там — лише сірі вкраплини в глині, так званий культурний шар. Чи не найбільша удача для археолога — знайти древній смітник. По наших смітниках про нас судитимуть, ось по чому. То від древніх хоч череп'я залишилося, по ньому археологи датують сліди цивілізацій, рахунок іде на тисячоліття. А що залишиться од нас — помережаний нашими перами папір, вік якого — вік іскри над нічним вогнищем? Що воно важить, миттєве людське життя, поруч із тисячами безслідних і непроглядних літ? Я ж не прагну і цієї, паперової, відстрочки перед остаточним і безповоротним зникненням своїм зі сцени. Я іду, і все, що нагадало б про мене принаймні наступному поколінню, забираю з собою у небуття. Іду, сповнений жалю і презирства до тих, хто житиме, якщо житиме, після мене. Сповнений жалю — бо їм знову, як нам, доведеться трястися по вибоїнах життєвого путівця, хапаючись, у смішній надії, за порожнину німого і байдужого до людських пристрастей та мук неба. Сповнений презирства — бо люди, у масі своїй, нерозумні, хворі на голову. Інакше як пояснити, що кожне нове покоління витворює власні химерії і в ім'я тих химерій, тих ілюзій, тих забобонів проливає людську кровицю, як воду, щоб, через покоління чи два, покаятися в гріхах своїх кривавих і — почати усе спочатку…
І цілісінький день я грівся біля каміна, в якому горіли папери мої. Був я наче архіваріус усе довге життя своє і кожну папірчину зберігав — невідомо нащо. Назбиралася того мотлоху повна шафа. Жандарми, налітаючи свого часу з обшуками, мали чимало клопоту з паперовими відходами життя провінційного учителя гімназії. Замолоду, як і багато посередностей, я вірив у вартісність свого життя для світової історії… А потім, коли навчився тверезіше дивитися на себе, збирання паперів стало звичкою. Палити безцінний архів свій почав я із студентських конспектів та зошитів, повних цитат із творінь великих мислителів, — смішно й сумно згадати, з якою поштивістю я, молодий, ставився до їхнього претензійного словесного плетива. Сторінки з тим плетивом мудрагелів згорталися, згоряли, перетворювалися на шерхотливий попіл, а за Мар'їним гаєм, на березі Невклі (була вже пізня ніч), гухкали постріли, там знову когось розстрілювали. Мені ті постріли видавалися відлунням сатанинського реготу над пориванням злиденного людського духу…
А завершив я аутодафе над земними слідами своїми спаленням власних фотографій. 5їк вишукував я їх по всьому спорожнілому дому! Як перевертав усе в шухлядах, досліджував сімейні альбоми, вимацував очима стіни, щоб ніде не залишити свого неповторного портрета! Признаюся, це я, оцією рукою, якою нині мережу папір, розтрощив на скалки дзеркало у вітальні, в якому відбилося моє давно не голене лице, ніби дзеркало могло зберігати моє відображення і після мого відходу в небуття. Дзеркало було в чудовій рамі з червоного дерева, раму я теж порубав і спалив. Завтра чи післязавтра в колишній мій, а нині — реквізований, дім вселиться якийсь червоний туз, мені дано три доби на виселення. Не варто берегти речі, які завтра зрадливо слугуватимуть іншим. Що таке обличчя людське? Випадкова комбінація атомів, візерунок на засніженій шибці, і більш нічого. Коли тіло моє розкладеться (надіюся, що хтось його та прикопає), розсиплеться й комбінація атомів, які складали моє обличчя, як розтає візерунок на замерзлій шибці, коли минають морози, ї усвідомлювати це мені радісно: був я — і нема, і ніби не було ніколи.
Тоді настала черга книг, любомудрських трактатів, які я збирав усе свідоме життя і набив ними декілька шаф. Книги добре гріють, коли горять, і в цьому їх, на моє глибоке нинішнє переконання, висока вартісність. Завдяки їхньому теплу я домережу ці рядки свої. Невідомо тільки, для кого вони і навіщо. Просто, полюючи за фотографіями, я знайшов у потаємній шухлядці Дарининої конторки зшиток із записками Івана Коляди, присланий Дарині із Сибіру його друзями ще наприкінці століття, і перечитав їх, сидячи біля свого каміну. І хоч я самохіть іду з цього світу, а Коляду доїдала хвороба, якась тоненька ниточка єднає нас. Бо ми — одне покоління. Але я дожив до останнього акту комедії, а Іван Коляда з волі драматурга залишив сцену після першої дії. Але ми обоє — з одної вистави. Догоряє свічка моя, писав Іван Коляда. І моя свіча — догоряє. Догоряє наша свіча — це точніше. І з особливою втіхою шпурляю я до каміна книги усіх тих свободолюбців, які, починаючи з шістдесятих років минулого століття, розхитували державний корабель, воюючи з Богом і владою, обіцяючи народові манну небесну, якщо він усього того зречеться і довіриться новітнім пророкам. Це вони дурили і наші з Іваном Колядою молоді голови. Це придумана ними манна падає нині шрапнеллю на нашу землю, вривається в наші будинки разом з обвішаним маузерами, одурманеним політичними гаслами хамом. Більшовики не зійшли з неба і не прийшли з чужих країв, вони — наше творіння. Сіючи зерна ненависті в минулих десятиліттях, ми, так звана інтелігенція, не замислювалися, що з того вродить. Тепер ми волаємо до Бога, до диявола, до усіх сил, земних і небесних. А гріх — на нашій совісті, і з відчуттям непоправного гріха я Іду з життя. А може, саме гріх цей І жене мене у могилу?