— Звичайно, там немало збитих з пантелику людей,— каже Рут,— і кілька поїздок по Великому каналу дали б їм чимало користі.
Піт сміється.
— Ви можете собі уявити, як Рут веде їх до води?
— Я зроду ще, розгнівавшись, не піднімала руки, — каже Рут,— але на оцих могла б.— І вона сміється, стискуючи й роз— тискуючи кулаки.
— Ви, мабуть, давно вже не були вдома? — питає мене Таллі.
— Вісім років. А не живу там уже дванадцять.
Піт аж свиснув.
— Тоді на вас там чекають несподіванки, друже. Дещо зміни— лося.— Потім додав: — Ви не боїтесь?
— Трохи.
— Ми всі боїмося,— каже Ада.— Ось чому я так радію, коли їду звідти хоч ненадовго.
— Отже, ви не були вдома після Чорного понеділка,— каже Таллі. Він сміється.— Під такою назвою він увійшов в історію Конфедерації.— Потім звертається до Відаля: — А що думають про це тут?
Задоволений Відаль усміхається.
— Мені це здається дурною дитячою поведінкою навіть для американців, від яких я, до речі, ніколи не чекав поважних вчин— ків.— Усі за столом сміються. А Відаль провадить: — Але, щиро кажучи, я не можу так говорити, бо не розумію цього. Я ніколи не розумів американців, а тепер я стара людина, то, мабуть, ніколи вже й не зрозумію. У них є щось дуже гарне, дуже при— ємне; але вони зовсім нічого не тямлять у житті. Дивно, але єдині американці, з якими я приятелюю — це чорношкірі, як і оцей мій добрий друг, моє відкриття.— І він ляскає мене по плечу.— Може, це тому, що ми, європейці, які хоч і мало чого навчились, а багато чого забули, все ж знаємо, що таке страждання. Ми страждали.
Ви теж страждали. А більшість американців не знають навіть, що таке горе. Дуже шкода, бо доля Заходу в їхніх руках.— Він обертається до Ади.— Не можу не назвати ганьбою, за яку ми ще будемо розплачуватися, той факт, що цивілізована нація обирає
своїм найвищим представником простака, який вважає,,,: ніби в світі усе просто.
За столом западає мовчанка, всі четверо юних облич уважно дивляться на Відаля.
— Зрештою,— каже мені Піт,— вам не буде там нудно.
— Сьогодні чудовий вечір,— кажу я,— а ми зачинилися в цій залі, де не почуєш нічого, крім моїх пластинок.— Ми сміємося.— Чому б нам не піти звідси в якусь тихеньку кав'ярню? — Я посту— кую пальцем по Пітовій гітарі.— Може, ми відкриємо у вас вели— кий талант.
— О, талант я маю,— мовить Піт.— Упертості бракує.
Отже, після коротенької затримки через розрахунок, про який Відаль уже потурбувався, ми виходимо в паризьку ніч. Дивно й подумати, що дуже скоро ці бульвари не існуватимуть для мене. Люди ходитимуть ними, як і сьогодні, туди й сюди, закохані перешіптуватимуться в темних затінках платанів, ті самі непо— рушні постаті сидітимуть на лавках, але для мене вони не існува— тимуть — мене тут не буде. Париж існуватиме для мене тільки в думках, і тільки в думках деяких людей я ще існуватиму в Парижі. Після від'їзду залишаються тільки невидимі зв'язки; може, і все життя на землі тримається тільки на невидимих нит— ках спогадів, утрат і кохання. Як багато речей, як багато людей відходять від нас, і ми зберігаємо їх тільки в своїй пам'яті!
Можливо, саме це мали на увазі мої старенькі батько й мати, коли радили нам не втрачати віри.
Ми зайняли стіл у "Deux Magots" '. Піт заграв на гітарі й заспівав пісню:
Проповідуй слово, проповідуй слово!
І коли не побачимось при житті — Проповідуй слово, проповідуй слово.
На березі Ханаану зустрінемось усі...
В нього сильний, чистий хлоп'ячим голос, як у молодого свя— щеника, й він усміхається, коли співає свою пісню. Ада і я диви— мось одне на одного й теж усміхаємось. Сміється й Відаль. Офіці— ант трохи стурбований, бо навколо нас уже збирається натовп; але тепер .літо, жандарми на розі, певно, не звертають на це уваги — вони ще встигнуть зупинити нас.
Ні Піта, ні будь-кого з нас не було на світі, коли людям стала потрібна ця пісня; і ніхто з нинішнього покоління не може собі уявити, який то був час. Але пісня дійшла до нас четрея заплямовані кров'ю століття. Отже, вона й досі потрібна, й лосі виконує свою справу.
1 — "Дві макаки" (фринц.).
'' Всі явно пишаються 'Пітом; і ми всі підспівуємо йому, а люди зупиняються й слухають:
Присягай, присягай!
І коли не побачимось при житті — Присягай, присягай — На березі Ханаану зустрінемось усі!
У натовпі, що зібрався послухати нас, бачу знайоме обличчя — то боксер з Північної Африки, який уже не виступає на рингу.
Колись я добре його знав, але вже давно з ним не бачився.
Вигляд у нього чудовий, обличчя так і сяє, одягнений цілком пристойно. А те, як він поводиться, намагаючись не дивитись у наш бік, показує, що він мене впізнав, але не зважується віта— тись. Тоді я його кличу:
— Буна!
Він повертає голову, усміхається й, накульгуючи, підходить до нашого столу, заклавши руки в кишені. Піт і далі співає. Ада з Відалем гомонять про щось своє, а Рут і Таллі здивовано й заці— кавлено дивляться на Буну. Тепер, коли я покликав його, мені трохи незручно. Адже я зовсім не знаю, що він тепер робить і чи зійдеться з цими людьми, хоча по його очах помітно, як йому приємно в товаристві двох молодих дівчат. У Парижі майже нема північноафриканських жінок, а з арабом не піде навіть найбрудніша з отих гидких дівчат, які все життя проводять у кав'ярнях. Тому Буна постійно шукає дівчину, а невимушеність і відсутність західних манер роблять його поведінку досить непев— ною. Я знаю, він радий, що дівчата не француженки і взагалі не білі. Він поглядає на Відаля й Аду. Відаль теж постійно шукає собі дівчину, хоча й з іншої причини.
Але Буна завжди був дуже тактовний зі мною. Може, я й каюсь, що його покликав, але мені не хотілось принижувати хлопця.
Він торкається рукою моєї скроні — така вже в нього звичка.
— Comment vas-tu, mon frere?1 Як давно я тебе не бачив! — І він питає мене, як колись:— Усе гаразд? Ніхто не обра— жає? ~ Він сміється.— Ох! Ти as fait le chemin, toi!2 Тепер ти vedette, велика зірка, чудово! — Він оглядається навколо, трохи збентежений тишею, що запала, коли Піт перестав співати.— Розумієш, я тебе бачив у кіно. І всім кажу — я його знаю! — Він показує на мене пальцем і сміється, а Рут з Таллі сміються разом з ним.— Отак-то, друже, я пишаюся тобою, ти мене схви— лював до сліз!