Це дискотека, і джаз реве зі стін, а повсюди недбало розкидані пластинки. Кілька з них мої, і незабаром хтось, без сумніву, поставить одну з пісень, які я співав у фільмі.
— Я гадав,— каже Відаль, хитро посміхаючись,— що твоє прощання з Парижем було б неповним без невеличкої демонстра— ції того, яка небезпечна слава. Може, це підготує тебе до Амери— ки, де, як я чув, публіка ще кровожерніша, ніж у нас.
1 — Кар'єристи (франц.).
2 —Чотириста двадцять одно (франц.} — картярська гра.
Я бачу, що одна з вільних натурниць збирається підійти до нас і попросити автограф; вона гарненька,— тобто має всі жіночі принади, підкреслені останньою модою,— і думає, що ми запро— симо її випити. Якщо цей номер удасться, один з її друзів чи одна з подруг примудряться підійти до нас, щоб попросити сірни— ка, чи олівця, чи губну помаду, й буде дуже незручно не запро— сити їх. Під кінець вечора навколо нас збереться чималий натовп.
Я не знаю, чого я чекав від слави, але, гадаю, мені ніколи не спадало на думку, що бути дуже відомим так само небезпечно, як і бути зовсім невідомим.
— Ну, коли вже так, то хоч відбудемо це якомога швидше,— кажу я.— Інколи я жалкую, що ви мене так любите.
Відаль сміється.
— Сьогодні тут є дуже цікаві люди. Поглянь лишень!
В другому кінці зали сидить група американських студентів— негрів, які, мабуть, уперше в Парижі. Вони дивляться на нас.
їх четверо, два хлопці і дві дівчини, кожному років двадцять.
Один з хлопців із золотисто-каштановими кучерями — кольору засмаженого курчати — весело тримає в руках гітару. Побачивши, що ми їх помітили, вони усміхаються й махають нам руками, неначе я належу до них, та воно так і є. Виявляється, отой золо— тисто-каштановий — мім. Він підіймає гітару, опускає плечі, і його сумно обличчя дивно нагадує умирущого Чіко. Він брепькас основну мелодію до фільму, і я сміюсь, і всі за столом сміються.
Ніби все те відбувається в нас удома й ми несподівано зустрі— лися в неділю вранці дорогою до церкви, чи в більярдну, чи в перукарню.
Вони викликали в дискотеці сенсацію й дуже скоро затьмарили всіх інших хлопців і дівчат. Ще кілька хвилин тому їхній стіл нікого не цікавив, а тепер він прикував загальну увагу; відразу за ними усміхатися й кивати головою в наш бік почали всі при— сутні.
— Ого! — вигукує Відаль.— Та в нього це виходить ще краще.
ніж у тебе, може, я зроблю з нього зірку.
— Будь ласка, роби, що хочеш, я своє вже одержав!
Але я помічаю, що він не зводить очей з однієї дівчини, струн— кої, темної, збудженої. З деяких ледь помітних деталей можна було здогадатися, що інші дуже її поважають. Тепер за їхнім столом відбувається військова рада; всі ждуть, що вони вирішать.
А дівчина слухає, насуплює брови, сміється; вираз її обличчя весь час міняється, наче по ньому перебігають сонячні зайчики.
І ось порухом руки, схожим на той, яким вона колись годувала зерном курчат, вона підхоплює з підлоги торбинку з довгими шнурками — таку можна побачити тепер у багатьох жінок. Дів— чина недбало тримає торбинку так, що вона погойдується над самою підлогою, і простує до нашого столу. У неї рівна, проста хода, зовсім не схожа па оте штучне похитування стегнами, що
ним більшість жінок намагається привернути до себе увагу. Вона невисока, але міцна й повненька.
Коли дівчина підходить до нашого столу, ми з Відалем устаємо, і це на мить її бентежить. Давно вже я не бачив такої приваб— ливої дівчини.
А всі, звичайно, спостерігають за нами. Ситуація справді трохи кумедна. Поставили пластинку з мартінікською баладою, яку сумно співає Чіко; мій голос лунає зі стін, а дівчина дивиться то на Відаля, то на мене й сміється.
— Ви, мабуть, самі розумієте,— каже вона,— що ми не зби— раємося так просто вас відпустити. Ми в Парижі всього кілька днів, і не сподівалися вас зустріти, бо в усіх газетах тільки й мови, що ви повертаєтесь додому.
— Так, — кажу я, — післязавтра я їду.
— Ох, тоді нам справді пощастило.— Вона усміхнулася, і я враз пригадав давно ^aбyтy хлопчачу усмішку негритянських дів— чат.— Але спершу дозвольте познайомитись. Мене звати Ада Холмс.
Ми тиснемо одне одному руки.
— Це мосьє Відаль, режисер нашого фільму.
— Дуже рада познайомитися з вами, сер.
— Може, ви приєднаєтесь до нас? Сідайте, прошу.— І Відаль підсуває їй стільця.
Але дівчина насуплюється.
— Я мушу повертатися до своїх друзів.— Вона дивиться на мене.— Я прийшла тільки сказати від свого імені і від імені дру— зів, що в нас є ваші пластинки й ми бачили ваш фільм, який для нас означає дуже багато.— І сміється здавленим сміхом, в якому чомусь відчуваються сльози.— Означає дуже й дуже багато, важко навіть сказати, скільки. І ми хотіли б, щоб ви дозволили нам почастувати вас, вас і вашого режисера, мосьє Відаля.— Вона дивиться на Відаля.— Ми були б дуже щасливі.
— Це ми щасливі,— швидко відказує Відаль.— І дуже вдячні.
Ми страшенно набридли один одному, а тут, слава богу, така нагода.
Ми всі троє сміємося і рушаємо через залу.
Троє за тим столом підводяться, і Ада знайомить нас. Другу дівчину, вищу й білявішу за Аду, звати Рут. Один з хлопців зветься Таллі — скорочене від Тальяферо, а золотисто-каштано— вий — Піт.
— Друже, — звертається він до мене, — ви схвилювали мою душу, зняли в ній цілу бурю.
— Зняли бурю в душах багатьох,— багатозначно додає Таллі.
І вони з Рут сміються. Відаль не знає, але я знаю, що Таллі мав на увазі передусім білих.
Вони студенти різних коледжів, родом з Нового Орлеана, Телахассі та Північної Кароліни, а познайомилися на пароплаві.
В Європі провели все літо, були в Італії та Іспанії, а недавно приїхали в Париж.
— Ми збирались приїхати сюди раніше,— каже Ада,— але нам нізвідки не хотілося виїздити. Я вже думала була, що нам ніколи не пощастить розлучити Рут з Венецією.
— А я скорився долі,— каже Піт,— і спокійно сидів собі на площі святого Марка, п'ючи шампанське, а мене фотографували разом з голубами, поки Рут каталася каналами.— Він поглянув на Рут.— Нарешті, хвалити бога, задощило.
— Вона відвикала від ворожого ставлення людей,— усміхаєть— ся Ада.— А ми не хотіли їй заважати: в Північній Кароліні мож— ливості в неї будуть набагато скромніші, ніж у Венеції.