— Буна, познайомся з моїми друзями.— Я називаю під— ряд: — Рут, Таллі, Ада, Піт.— Він уклоняється й тисне всім руки, його темні очі сяють від задоволення.
1 — Як поживаєш, брате? (Франц.).
2 — Ти пробив собґ дорогу (франц.).
— А це мосьє Відаль, режисер фільму, що змусив тебе пусти— ти сльозу.
— Яв захопленні.— Але його ставлення до Відаля дещо упе— реджене.— Звичайно, я чув про мосьє Відаля. Він режисер таких чудових фільмів! На багатьох з них я плакав.
Остання фраза дуже, навіть по-зухвалому нещира.
Але Відаль, здається, задоволений, що тепер я розмовлятиму з Буною й залишу його й Аду самих.
— Сідай! — кажу я.— Випий з нами, розкажи, що в тебе нового. Як твої справи? Де ти працюєш?
— О,— каже він, сідаючи,— нічого особливого, братику.— Він кидає на мене швидкий погляд і всміхається.— Ти й сам знаєш, тут для нас були важкі часи.
— Звідки ви? — питає його Ада.
Він оглядає її з ніг до голови своїми блискучими очима, але вона стійко витримує цей погляд.
— Яз Тунісу,— каже він гордо, ледь усміхаючись.
— З Тунісу? Я ніколи не була в Африці, а хотілося б поїха— ти туди хоч на один день.
Він сміється.
— Африка велика. Дуже велика. В ній багато-багато країн,— зиркає на Відаля,— різних народів, різних колоній.
— Але ж Туніс,— наївно говорить Ада далі,— вільний? Вся Африка визволяється. Тому я й хочу туди поїхати.
— Я вже давно там не був,— каже Буна,— але в тих новинах, що їх одержую від рідних, не бачу нічого втішного.
— А ви б хотіли поїхати додому? — питає Рут.
Він знову дивиться на Відаля.
— Це не так просто.
Відаль усміхається.
— Знаєте, що я пропоную? Недалеко звідси є один чудовий іспанський клуб, де ми можемо послухати музику й трохи потан— цювати.— Він звертається до Ади: — Хочете туди?
Відаль дає мені можливість самому відчепитися від Буни, і, звичайно, саме тому я не можу так вчинити. До того ж це не так легко.
— Дуже хочу,— каже Ада й обертається до Буни.— Підете з нами?
— Дякую, мадемуазель,— вимовляє він ніжно, облизує спідню губу й усміхається. Він зворушений, люди рідко ласкаві до нього.
В іспанському клубі справді є кілька іспанських гітар, бараба— нів, кастаньєт і піаніно, але їхня гра нагадує котячий концерт.
— Вперше чую таких голосних іспанських котів,— каже Рут.— Хіба ж так грають в Іспанії, хіба ви почуєте там отаке?
Таллі веде її на танцювальний майданчик, де вже дуже тісно.
Надзвичайно вродлива француженка танцює з величезним врод— ливим негром, мабуть, зі своїм коханцем, який навчив її танцюва— ти. Музиканти їх, напевно, знають, бо підбадьорюють неголос-
ними вигуками. Публіка дуже добродушна, це переважно інозем— ці — іспанці, шведи, греки. Буна іде з Адою танцювати, а Відаль тим часом відповідає Пітові на запитання про становище у фран— цузькому кіно. Відаль трохи здивований, і це мене смішить.
Ми тут уже з годину, танцюємо, розмовляємо, і я нарешті трохи сп'янів. Хоч Буна чудовий і невтомний танцюрист, Відаль і далі упадає за Адою, і я не певний, чи доб'ється він свого і чи це мені сподобається.
Я ще не розібрався в своїх почуттях, коли Піт, що кудись виходив, з'являється на порозі й, перехопивши мій погляд, кличе мене. Я встаю з-за столу й виходжу з ним на вулицю.
Він чимось дуже стривожений.
— Я б не хотів тобі набридати, але твій друг завинив.
Я бачу, що він не. жартує, мабуть, розгнівався на Відаля через Аду. Але чому він каже про це мені, що я можу зробити?
Я пильно дивлюся на нього, а він провадить:
— Річ у тому, що він украв гроші.
— Гроші? Хто, Відаль?
І раптом я, звичайно, зрозумів усе ще до того, як він нетерп— ляче заперечив:
— Ти що, жартуєш? Твій друг, тунісець.
Я не знаю, що сказати, що зробити, й намагаюся виграти час запитаннями. І напружено думаю, чи це правда, і як мені повес— тися, якщо це правда. Справа в тому, що я знаю: Буна краде, він давно б помер з голоду, якби не крав, але цього не можна сказати цим дітям, бо вони й досі мають кожного, хто краде, за злодія.
Але я добре знаю, що Буна ніколи б не вкрав у друга. Це на нього не схоже. Я завжди вважав його кращим і розумнішим.
І я не можу повірити, але не можу й засумніватися. Я не знаю, як тепер живе Буна, й починаю розуміти, що взагалі знаю про нього дуже мало.
— У кого він украв?
— В Ади. З її торбинки.
— Скільки?
— Десять доларів. Сума не велика, але...— Він нахмурюєть— ся.— Ніхто з нас не має багато.
— Я знаю.— Темний провулок, де ми стоїмо, майже безлюд— ний. Єдині звуки на вулиці — приглушена музика з іспанського клубу.— Звідки ви знаєте, що це Буна?
Він випереджає мою власну відповідь на це запитання:
— А хто ж іще міг? Та його й бачили, як він крав.
— Бачили?
— Авжеж.
Я не питаю, хто бачив, я боюся, що він скаже: "Відаль".
— Гаразд,— кидаю,— я спробую забрати в нього гроші.— А сам думаю, що відкличу Буну вбік, а потім віддам свої гроші.— В доларах чи у франках?
— У франках.
Доларів я не маю, і це вже легше. Я не уявляю собі, як диви— тимусь в обличчя Буни й звинувачуватиму його в крадіжці грошей у моїх друзів. Невже нема й найменшого сумніву?
— Хто його бачив? — питаю.
— Таллі. Але ми не хотіли б про це говорити.
— І Ада знає про це?
— Так.— Він безпорадно дивиться на мене.— Я розумію, вам це дуже неприємно, але ми думали, що краще самі вам скажемо, ніж...— Потім ніяково закінчує: — Хтось інший.
Ось і Ада виходить з клубу, тримаючії в руках свою смішну торбинку. Обличчя в неї сумне й похмуре.
— О,— каже вона,— як мені жаль, що стільки клопоту через якусь нещасну десятку.— Я здивовано помічаю, що вона плакала, та й тепер у її очах стоять сльози.
Я обіймаю її за плечі.
— Заспокойтесь, нікому ви не завдали клопоту, не треба пла— кати.
— Ти не винна, Адо,— сумно каже Піт.
— О, мені треба було давно купити нормальну сумочку,— каже вона.— Ви всі мені радили.— Вона усміхається й дивиться на мене.— Будь ласка, нічого не треба робити. Забудьмо про це.
— А що тепер там, усередині? — питаю я.
— Нічого. Вони просто розмовляють. Здається, мосьє Відаль танцює з Рут. Він добрий танцюрист, отой низенький француз.
— І добрий балакун,— додає Піт.
— О, він нічого поганого не має на думці,— каже Ада,— він просто жартує. Мабуть, йому рідко випадає нагода порозмовляти з американськими дівчатами.