Втома за весь минулий рік
одразу в мене ввійшла, чи що?
Бо тільки почув слова:
"От і настало перше січня",—
так захотілося спати!
Я такий нетерплячий —
от ніби
плеснеш в долоні
і чекаєш ледь чутної
відповіді — луни.
Підібгавши ноги,
накрився ковдрою з головою
і показав язика.
А кому —
я і сам не знаю.
І свята Нового року
непомітно минули.
Моє життя
ускочило знов
у ту саму колію.
Сперечаючися з богом,
я аж заплакав —
ах, той сон!
Якихось три дні тому
бачив його вдосвіта.
І сьогодні я працював,
тільки й ждучи
тієї хвилини,
коли вже додому
молена буде піти.
Не в змозі вже був
розмірковуючи над тим,
що ж думають інші люди —
перебув сьогоднішній день
спокійно і мирно.
Якби я став
головним редактором
цієї газети —
о, скільки б я в ній
помістив такого!..
60 Втопивши підборіддя в комірі,
я зупинився
серед вулиці нічної
і дослухаюсь пильно...
Який знайомий голос!,
63 Тільки прокинувся —
вже чую серце своє!
Навіть замітка про бабцю якусь,
що покинула рідний дім,
сльози викликала у мене.
64 Прокинувшись вночі,
все думаю про свій характер,
що не дає мені
зробити хоч що-небудь
укупі з іншими людьми.
65 Та раптом чомусь
на хвильку здалося,
що їх багато —
людей з думками
такими самими, як у мене.
66 Людину, молодшу за мене,
палко я переконував
майже півдня —
але душа моя від цього
так утомилась!
67 І все ж таки,
коли я ганив парламент,
аж сльози навернулися на очі
від хвилювання.
Як приємно!
68 "А може, й розквітне за ніч..." —
і горщик зі сливою
я підігрів на вогні.
Та де тамі
І брунька не розпукла.
69 І сьогодні вранці,
ненароком розбивши чашку,
знову подумав:
"Це ж так приємно —
трощити геть все!"
71 Скільки вже разів
без усякого жалю
картав слабке своє серце:
"Ну, чого ти соромишся так?"
І йшов позичати гроші.
73 Стара газета!
А-а, це той самий номер,
де мої вірші хвалять.
Хай всього-на-всього
* кілька рядків...
75 Ой леле,
скільки граматичних помилок!
Але тоді хіба б я їх помітив?
Давні листи
часів юнацького кохання.
77 На жаль, безсоння в мене
стало звичкою!
Як тільки хоч трошки
на сон похилить мене —
відразу спішу лягти.
78 Це смішно, їй-право,
та я не міг розсміятись.
Так довго
шукав ножа,
а він у мене в руках.
79 За останні чотири-п'ять років
жодного разу
на небо не задивився.
Боже ж ти мій, невже я
навіть до цього дійшов?
80 Якщо не для друку,
то їх і не пишуть,—
так думає про ієрогліфи
моя дочка.
Ах дитяча наївність!
"Сяк-так, але
і в цьому місяці перебувся",—
з такими-от думками
і без бажання їхати кудись
прожив останній вечір місяця.
Як часто
я тоді брехав,
спокійно, байдуже брехав.
Оце згадав —
аж в піт кинуло.
Давні листи!
І навіть з цією людиною
п'ять років тому
я стосунки підтримував,
та ще й дружні які...
Побачив листівку:
"У нас народився син",—
і на хвильку
обличчя моє
осяяла радість.
"Ну от, бачте,
і він спромігся
народити дитину!" —
І я заснув
з відчуттям якоїсь утіхи.
"Ти, Ісікава,—
жалюгідний тип",—
отак-от інколи
скажу собі
і засумую.
Здалося,
начебто скинув з плечей
величезний тягар,
коли ввійшов у палату
і ліг на ліжко.
"Вам що, життя не потрібне?" —
Спитав мене лікар.
І ти, о серце,
ніякої відповіді
не підказало мені!
Серед ночі
раптом прокинувся
і чогось мені
так захотілось заплакати.
Накрився ковдрою з головою.
Я щось запитав,
та відповіді не було.
Коли ж придивився — побачив:
він плаче, той хворий,
що на сусідньому ліжку.
В палаті крізь війно
на вулицю дивився.
І вперше за ці дні
побачив поліцая.
Повірте, зрадіві
Ах, одна-єдина
печальна душа
серед погожого дня!
Дивлюся з вікна палати,
розкошуючи тютюнцем.
Серед ночі
в якійсь палаті —
голоси, метушня.
"Це, мабуть, хтось помер",—
подумав — і подих затамував.
Перевіряла медсестра
у мене пульс щодня.
Іноді м'яка і тепла,
була м'яка і тепла,
а іноді — шорстка й холодна.
Хоч і сказав: "Уперше
в лікарні я ночую",—
та як упав на ліжко —
відразу ж і заснув.
Тепер так ніяково через це!
98 Чомусь про себе
думав завжди:
"Я — видатна людина".
О Боже мій, яким дитям
я досі був!
102 Якась лінива,
сонна печаль,
коли поночіє,
на ліжко до мене
тихцем залазить.
103 Спершись на підвіконня,
дивлюся з палати,
як різні люди,
здорові й бадьорі,
по вулицях походжають.
104 "Тепер-то я добре бачу
всю глибину
твоєї душі",—
схлипуючи, сказала мати
мені уві сні — й пішла!
105 Неначе всі мої думки
стали відомі іншому.
Вмить
душу витягнуто —
стетоскопом.
106 Поки не почала сидіти
по ночах біля ліжка
сестра-жалібниця,—
я навіть думав інколи:
"Хай здоров'я моє погіршає!"
107 Охинившись в лікарні,
я знову знайшов
справжнє серце своє —
те серце, що любить
дружину й дочку.
108 Я ж зарікався
не брехати більше!
І от сьогодні вранці —
хай навіть і трошки —
знову збрехав!
109 І раптом мене
пронизала думка:
"Та я ж — уособлення
самої брехні!"
Аж очі заплющив.
110 "Просто його й не було —
всього минулого!"
Переконував я себе.
Але серце не втишилося
^ ані на краплю.
114 От ніби все намагаюсь
прибрати невинного вигляду,
жахливий вчинивши
злочин,—
такий настрій у мене.
115 "Не хвилюйтеся,
спіть собі спокійненько
ну просто
як малій дитині,
лікар мені говорить!
116 Не міг заснути —
і з-під пузиря із льодом
на сусідів у палаті
крізь сльози дивився
з якоюсь аж ненавистю.
118 Склепив повіки — і раптом подумав:
"Так ось чого
найдужче бояться люди,
ось через що
сльози ллють найгіркіші!"
119 Час обходу,
а лікаря все нема!