Ідеал прекрасного в степу для таких негартованих душ, як Гришина, змінюється з порами року. Та осіння Дашупька так і лишилася невловимою, зимова знов узялася морочити уповноважених, які дурілп, незважаючи на пори року, а весняна ще раз ніби наблизилася до Левенця, але знову випадково і безмовпо, як і тоді, на повитій м'яким туманом закрутистій стежці.
Гриша коло Тернів розвозив по задощеному полю гпій. Дощ ішов з самої ночі, набридливий, густий, холодний, в такий дощ добрий хазяїн собаки з двору по вижепе, а трактористові не хочеться й носа висовувати з кабіни. А тут коло лісосмуги вискочила напереріз Гришиній "Бєларусі" якась розмахана постать і розпачливо застрибала перед трактором, показуючи вбік, па голу лісосмугу, па Терпи чи там ще кудись. Левенець зупинив трактор, відчинив дверцята, чоловік підбіг, застрибав по-заячому, дощ сік його немилосердно (і заслужено, додамо ми), рот чоловікові сіпався, з нього, мабуть, вплітали й слова, але Гриша нічого не чув. Зменшивши оберти мотора до мінімуму, Левенець висунувся до чоловіка.
— Та залазьте сюди! Тут же хоч сухо!
— Дам четвертак! — закричав чоловік. — Двадцять п'ять! Ясно? Треба витягти машину! Прошу вас!
— Яку машину? Де?
— За посадкою! Там! Прошу вас!
— Трос у вас є?
— Нейлоновий.
— Ага. Тоді стривайте. Я відчеплю причіп.
— Не треба.
— З гноєм, чи як?
— Однаково. Тільки поможіть. Я сам і почеплю. Тільки... Гриша об'їхав квартал лісосмуги, побачив сіренькі "Жигулі",
що забуксували на мокрій торішній траві, обережно підвів свій "караван" заднім ходом упритул до радіатора маленької машинки; Мокрий чоловік, грузнучи в багнюці, заметався між "Жигулями" І причепом, повним гною; Гриші стало його жаль, та враз жаліс-И и вість його зникла, насилу втерпів, щоб не вдарити по газу й не під'їхати звідси, покинувши "жпгуліста" напризволяще. Ллє стримався — може, через те, що не міг одірвати погляду від переднього скла машипи.
Бо за тим склом, за патьоками водп, що стікали по ньому, мов холодні пебеспі сльози, побачив Грпша Дашуньку, якусь-розмиту, розгублену, мовбп винувату, чи що. Танцювала риба з раком!..
— Накаталпся! — зловтішно гукнув хлопець не так змоклому па хлющ черговому Дашуньчиному залицяльнику, як їй самій, хоч ніхто не міг його почути.— Кажу, накаталпся? — повторив він, коли чоловік, примуцювавши трос, підбіг до трактора і покірливо наставив вухо до Гриші.— Кудп ж вас тепер? До самого села, чи що?
— Так, так, будь ласка,— закивав той. І — Із гноєм аж до села?
— Можна й з гноєм! Можна! і — Ну, то хапайся за руля!
І ще подумав: що йому ця чужа й неприступна Дашунька, 'коли є своя Котя?
І От тобі й є, от тобі й своя! А тепер "своя" Котя, зваблена Без-ітурботним, виціловується перед горілкосьорбами і самогоноков-(тальниками, які знай ревуть "гірко!"— і гармонь тувакає на механізаторськім стані: тува-тува-тува-ва! — так ніби вимотує з Гри-іші кишки, а барабан гупає: гуп-гуп-гуп! — пеначо гупає в душу і в серце, а "чужа" Дашунька бере тебе за руку і пробує втішати, намагається розраяти, хоче помогти. І Ой не співайте, райські пташеньки!..
І — Ну, що тобі? — майже з ненавистю закричав до Дашунькя Гриша.— Каталася б з своїм... отим...
— Так він же поїхав! — засміялася вона.— Злякався тебе й утік. Тебе завяхди лякаються. Пам'ятаєш, як тоді, коло Свпнория, або тут, коло Тернів?
— А хіба... хіба ти теж пам'ятаєш? Але то ж не я — кабан його злякав. А ти сміялася.
— З переляку. І сьогодні на смерть перелякав. Думаю: ну хто може блукати по степу, коли за горбом — таке весілля? Аж воно — Левине Серце. Мовчи, Гришо, мовчи. Страждаєш — знаю, і це добре. Так треба. І не пробуй відмовлятися. В селі страждання хоч і не більше, ніж деінде, але тут воно всім видніше, тут не приховаєш його, бо життя відкрите. Я вже давно бачила, що ти страждаєш.
— Не мала чого робитп. З своїми уповноваженими...
— Ну, не про ппх мова — про тебе... Та й не мої вони — державні. Рятувала від їхнього напруженого керівництва колгосп. Щоб не заважали. Сковорода колись казав: "Не вчи яблуню родити яблука, лині одгороди її од свині".
— Вже й Сковороду приплела.
— Ще й Сократа можу. Дивлюся — мав би ти поєднати в собі те, що мали Сократ і Сковорода, тоді б...
— Що-що? — Гриша спробував навіть чмихнути. Вельми підходяща ніч для чмихання.
— Ентузіазму в тобі повно, а от іронії бракус. Поєднай ці дві рпеп — і станеш повноцінним.
— А так я — неповноцінний?
— Сказала вже: ентузіазм без іронії — це ще не мудрість. А ще: забуваєш, що ти чоловік, а не яїінка. Тільки жінка повиппа вміти ждати, терпіти й бути доброю. Терпіння для жіпки є сама суть доброти. Але ж ти чоловік! І як міг терпітп цілий рік?
— Що терпітп?
— Сам знаєш. Ти з нею хоч раз поговорив за рік?
— З ким?
— З Котею.
— Та... говорив.
— Про що ні? — Вона допитувала його, так ніби була прокурором Дашком і суддею Верещакою. Звинувачувала невппного, а він павіть пе мав сили протестувати.
— Ну...— Гриша спробував згадати й не міг нічого згадати.— Про все.
-— Це ти їй про все. А вона? Наші дві ненависті гризуться гарними білими зубами?
— Ну, й вона... говорила.
— Про що ж?
Про що, про що? Варіації на тему "відчепись" і покірливе слухання впкрикуваппх горлоломним голосякою Безтурботного віршів?
— Чи я зпаю? — розгублено прошепотів Гриша.
— Людина не може відмовлятися від знання, пе принижуючи себе! — строго сказала Дашунька. І несподівано спитала:— Ми як умовимося? Ти доведені мене до тіткп Наталки чи я тебе додому? Мабуть, ліпше я тебе...
Коло Гришппого двору вона поцікавилася:
— Все забуваю. Скільки тобі років? Хлопець відповів, дивуючись, навіщо це їй.
— Всього на три роки молодший за мене? Мало!
— Що мало? — не зрозумів він.
— Не грає ролі. Надто перед жнивами.
Навіщо тут ще й жнива, цього Гриша не міг збагнути ні за які гроші. Дашунька ж приторкнулася йому до руки — круть! — і щезла в темряві. Найпрпвабливішпй етап дівчини — недоторканість. Нікому не нался?ати, ні від кого не залежати, бути Нічиєю! Нічийна територія! Геть світовий імперіалізм і всіх загарбників!
74
Та що таке дівчата — вчорашпі й завтрашні — перед жнивами! 11ц превеликий жаль, слова "яшпва" немає в Українській Радянській Енциклопедії так само, як і слова "вареники". Зате знаходимо його в одного автора, що сміливо закликає хлібороба: "Ори її, засівай, збирай багаті жппва!" Тут уже мається на увазі не просто косіння-молотіння, а врожай взагалі, надто такий, як того літа, що ми про нього розповідаємо,— мільярднопудовий, небачений, перший в історії української землі, чудо-вроя"ай і, звісно, диво-жнпва!