— Бачили оце? — крикнув він і махнув півнем, мовби хотів дістати до дванадцяти плафонної люстри, за яку колгоспний бухгалтер виклав шістдесят сім карбованців дев'яносто вісім копійок, а в колгоспного електромонтера Альоші Арсеновича перегоріло трп лампочки, поки віп її чіпляв і монтував.
— Товаришу Педан, як це називається? — суворо звернулася до Педапа Зінька Федорівпа.
— Бачили? — ступнув до залу Педан і знов махнув півнярою, що вражав розмірами й красою навіть пежпвий. А кожен з присутніх легко міг уявити цього півня жпвпм і здоровим у його природному стані й природному оточенні, тобто серед курочок, як гордо походжає він, як стріпує високим червоним гребопем, поклацує роговими шпорами па міцних ногах, як розставляє крила, нашорошує пір'я па шиї і кидає світові свій життєрадісний клич: ку-ку-рі-ку-у!
Півень для українського селянина — це символ незнищеппості часу й самого життя. Вмирати він може тільки для борщу або для холодцю. Така смерть цілковито виправдана, бо в ній є достатня причина і благородна мета, адже нічого благороднішого не може бути для півня, ніж попасти в найсмачніший у світі український борщ.
Але щоб отака безглузда, невиправдана і, як видпо з Педапо-вого відчаю, трагічна смерть?
Весь колгоспний актив, як заведено казати, завмер і стежив за Педаном, але Зінька Федорівпа не завмерла, вона відчула відповідальність за дотрігмапня порядку в залі, тому знов гнівно гукнула Недапові:
— Перестаньте бешкетувати!
— А я пе бешкетую,— спокійно мовив Педан, придивляючись до людей, уважно й швидко пробігаючп поглядом по рядах, когось шукаючи, і знаходячи, і пробираючись до пього швидко, вправно, майже бігом і по дорозі розкручуючи свого півня так, що тільки свистіло в повітрі чорне перо і віяло па всіх чимось справді чорним, як загроза, помста і жах.— Я не бешкетую! — повторив з притиском і смакуючи цим словом Педан, і всі побачили, що він став навпроти Самуся і закрутив півпем у того над головою ще загрозливіше.
— Я вам не дозволяю дискредитувати нашого передового механізатора! — здогадуючись про Педанові наміри, крикнула Зінька Федорівпа.
— Та я пе буду його дискредитувать, а тільки мазну по морді оцим дохлим півпем! — спокійно промовив Педап і...
Але ж Зінька Федорівна кричала не по телефону й не по радіо, а Самусь сидів не посеред Аравійської пустелі. Він, як і всі інші, сидів у напівм'якому кріслі виробництва Київської фабрики імені Боженка, поставленому дуже близько до такого самого крісла (дерев'япе, покрите синтетичним лаком, оббивка — гобелен чер-
воного кольору, тканина синтетична), і в тому кріслі спділа Котя. Але й па цьому ми не можемо поставити крапку, бо до Котииого крісла притулене було ще одне таке саме, а в ньому — Гриша Левенець. А ви що хотіли? Щоб там сидів колгоспний ветфельдшер Федот Задорожній, який би засвідчив смерть Педанового півня? А Гриша щоб полишив Котю без нагляду біля Самуся? Пробачте, але свого не віддамо нікому! Прокаталася на мотоциклі з Самусем — нрокатаііся Й зі мпою. Сіла на правлінні поряд з Самусем — сядь і поряд зі мною. Принцип рівноправства й справедливості в усьому.
Отже, сиділи вопн так: Самусь, Котя, Левенець. Або: Левенець, Котя, Самусь. З Самуся м" почали тільки тому, що Псдан зупинився коло нього і мазнути півнем хотів саме його, для чого, відповідно замахнувшись, трохи відхилившись для зручності й щоб посмакувати актом покарання, він...
Дорогі товариші, ми не можемо спокійно спостерігати, як в одному з українських передових колгоспів передового механізатора б'ють по обличчю дохлим півнем! І Гриша Левенець так само не міг спокійно спостерігати, він схопився зі свого розкішного крісла саме вчасно, щоб упіймані Недапову руку з дохлим півнем, повиснути на пій усім тягарем свого молодого, дужого тіла, пригнути її доиизу і, таким чином, не допустити наруги над Самусем.
— Пусти! — закричав Педаи.
— Не пущу! — відповів Гриша.
— Молокосос! — знов крикнув Педап.
— Однаково не пущу! — запевнив його Гриша.
— Голоцмопик! — уже Самусевим словом обізвав Левенця його помічник.
— Давай, давай, це в нас безплатно! — підохотив його Гриша. Він захищав Самуся не від любові й поваги до того і пані і ь не
керуючись вищими цілями дотримання порядку. Коти — ось пояснення! Вони з Самусем справді суперники, може, й непримиримі вороги, але боротьбу слід вести тільки благородну і засобами благородними. Тому Гриша ніколи й нікому не дозволив би зганьбити Самуся перед Котинпмп очима, та 'ще в такий брутальний і безглуздий спосіб, як надумав оце зробити п'яний Педан. Бо хіба неп'янпй міг би?
Гриша нічого не знав про вчорашню подію па полі коло Педа-нової хати, про дев'яносто трьох курей Галинчипих, і про Саму-севу погрозу довести свої слова про бурякоїдних курей, і взагалі про те, що "все правильно". Та хоч би й знав, то не зміг би, мабуть, пов'язати все те з оцим маханням дохлим півнем над Самусем, а коли б і пов'язав, то однаково кинувся б боронити Самуся, бо тим самим боронпв честь Коті, власну честь і всього Світлояр-ська. Три грецькі богині вручили задовго до початку па-шої ерн яблуко краен рядовому пастухові пе за те, що він був штангіст, боксер, вигравав м'язами, гпув підкови і кидав через себе бичка-третячка. Пастух Наріс покорив богипь своєю інтелігентпістю і благородством. Благородство виказував і Грпша Лсвсиець, вступаючи в боротьбу з Педаном, і хоч Педан був набагато дужчий за Гришу, але вдарити Самуся півнем ніяк не міг, бо клятий хлопець пригинав і пригинав йому праву руку (ліва ж, як сказано вище, була засунута глибоко в кишеню штанів і так там і зоставалася). Тоді Педан, переконавшись у марності своїх зусиль, потягнув Левенця до столу президії, по дорозі смикаючи руку з півнем і таки висмикнув її (молодих сил Гриишних забракло для боротьби з жилавим помічником), і сталося це саме тоді, коли Педан опинився перед Зінькою Федорівною, яка стояла, спопеляючи непокірливого своїм керівним поглядом і тяжкою жіночою зневагою, бо жінка лишається жінкою навіть тоді, коли двадцять п'ять років незмінно очолює колгосп.
Але в Псдапові палав вогонь набагато дужчий, ніж у Зіпьці Федорівні, ця жіпка, хоч і керівна, пе змогла спопелити чоловіка, хоч і рядового, чоловік став розмахувати над головою в голови колгоспу неживим своїм півпем, супроводжуючи ці малопристой-ні дії ще непристойнішими словами. Ніякий папір і друкарський верстат пе витримали б слів, промовлених Педаном, тому читачам доведеться папружнти свою уяву, мобілізувати весь життєвий досвід, закликати на поміч деяких зарубіжних письмсппиків, щоб здогадатися, які то були слова.