Ото крутіння дохлим півнем і барвисті слова Педанові остаточно затуманили суть подій, вже піхто й не цікавився тепер нічим, окрім запитання: попаде Педанові чи не попаде? Про Самуся було забуто, і, коли б його спитали, чи це справедливо, він би відповів: "Все правильно".
48
А на Педапа наслано дільничного міліціонера Воскобойпика. Воскобойник не мав нічого спільного з сільським детективом Аніскіпим, змальованим письменником Ліпатовим. На корпійчу-ківського міліціонера Редьку віп теж не схожий. Це був, коли можна так висловитися, глибоко патріархальний міліціонер, який дотримувався того погляду, що пе слід мозолити людям очі СВОЄЮ присутністю і нагадувати їм про можливість порушення порядку або здійснення злочину. Віп спокійпо жив собі в райцентрі, лиш іноді об'їздив села своєї дільниці (до речі, за площею більшої, ніж велике герцогство Люксембурзьке), використовуючи для цього не новочасні знаряддя транспорту, а старенькі, ще довоєнні бігунки, запряжені сіренькою кобилкою. їздив Воскобойник по селах нечасто, гармонійно узгоджуючи свої службові обов'язки з потребами матеріального порядку: в одному колгоспі розживався клуночком борошна, в другому півсотнею (сотні він не брав ніколи, бо любив свіжепькі) яєчок, у третьому медком, 8а все плачено повповартісним карбованцем, але приємність полягала в тому, що купувалося свіясепькс і не деінде, а в господарствах довіреної тобі дільниці, що дорівнювала, може, цілій Бельгії.
Уперті посилання па зарубіжні країни можуть видатися декому недоречними стосовно скромної постаті сільського дільничного міліціонера. Але автор свідомо пішов па те, щоб створити для Воскобойника відповідний колорит, або, коли сказати пишніше, ореольність. Бо сип простого українського міліціонера Воскобойника був дипломатом, весь час перебував саме в отих зарубіжних країнах. Правда, слово "Воскобойпик" якось пе тулилося до жодної з іноземних мов, зате з додатком лягало скрізь, як влите: "Містер Воскобойнпкср", "Мосьс Воскобойнике", "Синьйор Вос-кобойникор", "Дон Воскобойникоп" і так далі.
Міліціонерові Воскобойппку страшенно кортіло бодай зрідка вживати на території своєї дільниці яку-небудь іноземну мову, щоб бути схожим не на вигаданого Ліпатовим Аніскіпа і не па міліціонера Редьку, який тільки й знав "Давайте не будемо!", а на свого сииа-дипломата, що так і чесав по-якому ти хочеш: чи по-англійському, чп по-німецькому, чи по-турецькому. Але звідки не знати міліціонерові глибша" пенсійного віку іноземні мови? Воско-бойник пе міг запам'ятати жодного слова, хоч як допитувався в сина, коли той раз па три роки заскакував у гості по дорозі з одної Америки в іншу, з Близького Сходу на Далекий, з Таїті на Гаїті, з Японії в Патагонію і так далі, бо дільниця міліціонера Воскобойника лежала якраз посередині між цими континентами, країнами й державами.
Трохи подумавши, старий Воскобойник несподівано для себе зробив велике відкриття: в українській мові безліч слів неймовірно схожих на іноземні, а коли взяти до уваги той факт, що значення деяких з них піхто з молодого поколінпя висе не знав і не міг знати, то виходило, що иершо-ліппіо з них надавалося до вжитку з вище названою мстою. Наприклад: лемішка. Або: жостір.
Воскобойник вибрав само жостір. Вживав його попервах ощадливо, тоді запустив на орбіту своєї мови сміливіше, згодом уже пе обходився без нього пі тоді, коли злочинність неприпустимо зростала, пі коли падала порівняно з минулим роком, слово "жостір" в устах Воскобойника могло бути лайкою і похвалою, виконувало роль вставного і замінювало ціле речення, модифікувалося в різні частини мови, стаючи з іменника дієсловом, прикметником, займенником, іподі слугувало в ролі універсального замінника, і тоді Воскобойник, хоч що б йому казали, не говорив нічого, а тільки муркотів "жостір, жостір, жостір", щоразу надаючи слову різних інтонацій, відтінків і кольорів так, як це навчилася тепер робити легка промисловість, фарбуючи однакові спідниці то в темне, то в яскраве, то в безсистемне, то в пістряве.
Коли на ранок після події з Педановим півнем Воскобойника викликано до Світлоярська і він прикотив своїми бігунками до сільради, то спитав у дядька Зновобрать:
— Що в тебе за жостір? Зновобрать виклав суть справи.
— Ну, нажостірилп! — гмикнув Воскобойник.
— Треба скласти протокол на Подана,— сказав Зновобрать.— Не можна так пропустити безпорядку.
— Жостір! — махнув рукою Воскобойник і покотив шукати вшіуватця.
Власне, на той час усе вже роз'яснилося, і Світлоярськ зрозумів учинок Педапа, а зрозумівши, простив. Бо й як пе простити!
Самусь, добувши з допомогою Рекордиста (цього не знав ніхто, бо Самусь мовчав, але автор пе має права мовчати навіть під загрозою звинувачення в надмірній балакучості) отруйних гербіцидів, обробив ними пшеницю і вночі посипав отруєну пшеницю від Педанового двору до бурякового поля. Щоб не звинуватили його в намірі потруїти людей, Самусь позакопував дерев'яні таблички з написом: "Стій! Отруєно!" Але Педаиові кури, хоч народилися й зросли в країні суцільної грамотності, все ж були тяжко неписьменні, неписьменним виявився й чорний півень, що так героїчно справлявся з своїми обов'язками, успішно обслуговуючи аж дев'яносто дві куркп; півень і повів курочок по пшеничному сліду, вони надзьобалися Самусевого зерна і до обіду подохли всі в кількості дев'яноста трьох штук, або осіб, як записав у складеному протоколі Воскобойник.
До протоколу він забув занести, що в Педана було трос маленьких діток, що кури песлп для тих діток яєчка, а Галинка різала коли-пе-коли курку, щоб смачпішпм і пожпвнігаим був борщ для діток, для механізатора Педапа і для неї самої, бо ланковій теж потрібні були спла й енергія.
— Все це жостір! — заявив Воскобойнпков, з особливим смаком розписуючи курячу неписьменність, через яку вони не змогли прочитати милостивих Самусевпх попереджень і внаслідок власної необережності поздихали всі до одної. Головне, ясна річ, було не в Самусеві й не в курях, а в дохлому півневі, яким Педан крутив над головою голови колгоспу в присутності всього колгоспного активу, висловлюючись при тому грубими, нецензурними словами. Коли б Воскобойнпка спитали, чи є негрубі, або лагідні, нецензурні слова, він відповів би своє "жостір!", але його піхто не питав, бо не для того ж чоловікові довірено дільницю завбільшки з Голландію.