Платонові Вороньку
Капітан був високий, худий і розчухраний: шинеля піддиркана, ґудзики на ній застебнуті й незастебнуті, ремені перекособочені, кобура з пістолетом зсунулася кудись аж за спину. З усього видно: чоловік цивільний, коли б не війна, то не став би ні капітаном, ні начальником оцих курсів і не мав би влаштовувати оцей перегляд "особового складу" на морозі, серед снігів, під тремтливими білими берізками, душі яких, мабуть, замерзли так само, як душі оцих людей, що віднині мали зватися слухачами військових курсів підривників-диверсантів.
Якийсь час каштан, прискіпливо мружачись, вивчав з правого флангу довіу, далеку від бажаної стрункості шеренгу, тоді знеохочено махнув рукою.
— Слухати мене уважно! — недбало й роздратовано кинув своїм підлеглим.— Всім чути? Так і запишемо. Прізвище моє Єрмошкін. Каштан, як ви вже встигли роздивитися. Чоловік я вредний, єхидний і немилосердний. Всім чути? Запишемо. Вимагатиму безпощадно! За три місяці з вас треба зробити геніїв підривної справи. Може бути — не дадуть нам і трьох, місяців. Запитання є?
Запитань не було.
— Тепер поглянемо, яких нам прислали орлів,т— насмішкувато мовив капітан і ступнув до правофлангового, найвищого з усіх, з білим, ніби в жінки, лицем.— Прізвище?
— Дерябкін! — гаркнув правофланговий.
— Під свого капітана підлаштовуєшся? Я Єрмошкін, а ти Дерябкін? Так і запишемо. Але я для вас усіх — капітан і начальник курсів, а ти — рядовий Дерябкін. Підривну справу знаєш?
— Так точно! — пальнув Дерябкін.
— Вигляд геройський. Хвалю. Ким був у підривників?
— Поваром!
Регіт бахнув такий, що між березами заметалися перелякані ворони, які досі ховалися десь у гіллі й придивлялися до того, що діється внизу.
— Одставити сміх! — скривився капітан, бо сміялися з цього вчорашнього підривницького повара, але й з нього теж. Сміх не розбирається, не визнає ні звань, ні посад. Тут виходило й геть недоречно: щойно капітан оголосив, що він чоловік єхидний, а його підлеглі одразу відплатили єхидством йому самому.
Капітан одвернувся від Дерябкіна і ступнув до Осениці, який стояв у шерензі другим. Осениця не міг похвалитися зростом, але на ці курси хтось підбирав людей взагалі низькорослих, так ніби вважав, що найпершою ознакою підривника має бути непомітність,— ось і вийшло, що його випхали другим з правого флашу, і тепер він мав прийняти на себе весь гнів капітана Єрмошкіна.
— Професія? — крізь зуби процідив капітан. Осениця розгубився. Мав ои відповісти: "Підривник.
Два роки рвав скелі на Вахші",— а тоді, перефразовуючи Лесю Українку, ще й віршем: "Я той, що греблі рвав, я не сидів у скелі!" Але сказав зовсім не те.
— Я поет,— з беззахисною простодушністю відповів Осениця.
— Що, що, що? — випустив із себе всі запаси єхидства капітан.— Всім чути? Поет? А що це таке?
— Це письменник,— спробував пояснити Осениця, але капітан не потребував пояснень — він потребував жертв.
— Ага. Письменник, тобто писатель. А я оце стою і думаю: де мені взяти писаря для курсів? А тут — писатель. Прізвище?
— Осениця.
— Будеш писарем! Все ясно? Осениця мовчав.
— Чули, що я сказав? — гукнув капітан.
— Так точно!
— Повторіть наказ!
— Єсть бути писарем!
Він не міг збагнути, як можна починати життя з ворожнечі. Але полюбити капітана Єрмошкіна? За що ж? Та служба є служба, і ще до кінця того дня Осениця вже сидів у "штабі" курсів: велика порожня кімната з двома вікнами на злякані берізки в глибокім снігу, казенний сосновий стіл, сосновий до нього стілець, похмурий сейф сургучного кольору в кутку, коробка польового телефону, який не дзвонив і не "говорив" ні туди, ні сюди. Може, загадково мовчав до часу?
Вони прибували в це підмосковне містечко П. на курси підривників групами й поодинці протягом ночі, вранці, вдень, знаходили серед беріз два цегляні корпуси довоєнного гірничого технікуму, а там уже їх чекали, вже діяв наймилі-ший серцю кожного солдата харчоблок з головним поваром, непідкупним узбеком Усмановим, вже був старшина з традиційно українським прізвищем на "ко", а біля нього — чотири сержанти, як бджоли біля матки,— вірні к кусючі: "Виходь на стройові заняття! Струнко! Кроком... Бігом! По-пластунськи!.." Де все це взялося? Невже їхній розчухраний каштан? Шорсткий, як наждак, але який же, виходить, організатор!
Капітан виник перед Осеницею після сніданку. Одна нога тут, друга вже десь там. Надворі, знемагаючи на морозі, схлипувала трощена-перетрощена полуторка.
Осениця не ждав такого раннього начальства, сидів за столом і орав носом свіжий номер "Правды" з статтею Еренбурга. Капітан все побачив, зрозумів, єхидно кинув з порога:
— Окуляри треба носити!
Осениця підхопився, хотів рапортувати (про що, про що?), капітан зупинив його помахом голови.
— Одставити рапорт! Я сказав: окуляри треба!
— В окулярах не взяли б,— простодушно пояснив Осениця.
— В підривники?
— В армію.
Міг би розповісти, як рвався в лижний загін, сформований із студентів Літінституту, і як його через поганий зір делікатно відсунули. Міг би й про те, як втратив зір на Памірі. Туди їхав за комсомольською путівкою з очима, як у степового орла. Хлопець з Роменщини, чуб — вороним крилом, на грудях яскрава квітка, в, душі — громи й надії. Нічого не вмів, навчився рвати скелі, а тоді невдалий вибух— і оце з очима(! Струснуло тоді йому не самі очі, а й душу, всього струснуло, може, й вірші почав... Хоча про Таджикистан так нічого й не склалося, а все про рідне, про Сумщину, Роменщину, золоті поля, загадкові могили і ще загадковіших людей...
— Доброволець? — чи то спитав, чи ствердив капітан.
— Доброволець.
— Всі ми добровольці. Значить, так. Хто питатиме — я в Москві. Буду ввечері. Все ясно?
— Так точно!
— Так і запишемо.
Осениця ще не міг тоді знати, що капітан Єрмошкін починав з обліковця на кам'яному кар'єрі, тому й звик повторювати: "Так і запишемо",— хоч це діялося давно, в часи мало не доісторичні Згодом він бурив шпури для вибухів, тоді став директором каменоломні, вчився в інституті, очолював щось досить значне і важливе. А тепер не було для нього важливішого, ніж ця школа підривників.
Страница 1 из 5 Следующая Последняя »