У Петра і Вусті був син Іван. Батьківські й материнські гони поєдналися в ньому в таку досконалу комбінацію, що згодом він сткв єдиним і достойним посієм прізвища Безтурботний. Терпіння в неробстві Безтурботний мав просто легендарне. Міг увесь день просидіти над павуковою піркою, опустивши туди на довгій нитці воскову кульку і зрідка витягаючи її, щоб похукати на віск, бо в затверділому павук не застряне лапами, з ранку до вечора міг слухати гудіння хруща, нанизаного крильцями на соломину.
До школи Іван Безтурботний ходив тим самим методом, що його батько додому. Сім чи вісім років з дня на день пробував дійти до школи, але, здається, жодного разу так і не дійшов. Бо по дорозі стільки цікавого! Він блукав левадами, берегами, між травами й деревами, між птахами й вітрами, між сходом і заходом сонця, зачарований і зваблений довколишнім світом, ставав, дивився і, мабуть, думав. Доводиться вживати це певизначене "мабуть", бо й сам Безтурботний не міг би точно визначити, що саме віп робив: адже під словом "думати" кожен розуміє щось своє, і, щиро кажучи, людство ще й досі не дійшло згоди, який розумовий процес називати саме так, а не інакше.
Коли пасли корів, Іван Безтурботпнй вигадував для малечі велику урочистість з щурами. їх водилося тисячі тисяч у чорних кручах над Зеленим озером і в жовтих кручах иад Проріззю. Зграї щурів, мовляв, виривали в кручах глибочезні — рукою не дісіанет дна — пори, вигодовували там пташенят, несамовито кружляли понад кручами з ранку до вечора, невтомні, швидкі, галасливі.
Безтурботний влаштовував полювання на щурів. Організовував цілий загін забіяцьких хлопчаків з довжелезними лозинами, ставали під кручею і вицьвохкували лозинами, поки якийсь необачний щур ставав жертвою їхньої хлоп'ячої жорстокості.
Тоді Безтурботний велів поховати ластівку. Ритуал похорону виробляв він сам, виказуючи справжню обдарованість у цьому. Ластівочку обкладали віночками, сплетеними з квіточок самими ж убивцями. Був оркестр з бузинових дудок Були промови і навіть вдавані сльози. Копалася в піску могила. Ставився пам'ятник з паличок.
Але все це павсидьки, ніби якісь католики або японці, бо Безтурботний, мабуть, знеохочений вічною материною метушнею, вважав, що так буде набагато солідніше й урочистіше.
Про Безтурботних можна б розповідати довго, всі вони якось ніби зливалися в уяві карноярівців, з часом піхто вже й пс розрізняв, де там Вустя, де Петро, а де їхній нащадок Іван, ставлення до них було поблажливе, а то й зневажливе, певна річ, що Гриша теж перейнявся таким настроєм стосовно Безтурботних, тож коли його заблуканий батько-землемір після образи з калейдоскопом ще й мав необережність послати хлопця по самогонку до Вусті-Чухал-ки, це вже була остання крапля, яка переповнила ту хрестоматійну чашу терпіння, відомо ж, що після цього чашу розбивають або вона сама тріскається, а той, хто з неї пив, переходить у новий етап, у нову якість, для Гриші ж такою повою якістю був світ дорослих, той самий світ, у який автор ніяк ис міг його перевести без примусу й навмисності і без отих неодмінних мотивувапь, що без них критики не уявляють собі літератури, хоч ти їх ріж.
. 18
Тут можна б згадати такс. Мама, скільки й пам'ятав Гриша, доїла колгоспних корів. Руки в неї боліли так, що хлопець відчував той біль навіть тоді, коли мама гладила йому голову. Може, саме тоді заприсягався він у душі: перше — ніколи не кидати маму самотньою; друге — бути завжди її помічником.
Але це занадто протокольно, окрім того, такі рішеппя забуваються, щойпо хлопець або дівчина одержують атестат зрілості і проковтують вірус жадання вищої освіти. Однаково якої, однаково де, однаково навіщо, але вищої і негайно! Вірус той пустили в повітря якісь наші вихователі, що передбачливо засекретили свої імена, і тепер ніхто не зпас, за що перше братися: чи за розкриття тих імен, чи за знешкодження клятого вірусу. А вій тим часом літає і літає і падає в дитячі душі, закорінюється в них і псує яшття сотням тисяч молодих наших громадян, а також (не станемо цього приховувати) їхніх батьків, які часом бувають ще вразливішими на це захворювання.
Чи Грпша становив виняток і не піддався б усезагальпому шалові жадоби вищої освіти? Не будемо занадто прикрашати його, хоч героя годиться всіляко возвеличувати, і скажемо прямо: був би вій там, де п усі. Тинявся б коло якого-пебудь інституту, гибів би під дверима, стрибав би через палісадники, зубрив би тс, чого визубрити пормальппй чоловік пе здатен, провалювався б па екзаменах рік і два, але вперто пробивався б... Куди й чого? "Не питай, чого в мепе заплакані очі".
Але Гриші судилася особлива доля. Він ріс напівсиротою, без батька, водночас немовбп іі маючи батька, який то з'являвся в діда Левенця, щоб показати свій годинник, велосипед, .френч, зем л емірське причандалля і набрехати сім мішків, то зникав і через суд виплачував па Грпшу алімепти, що теж ніби перейняли характер, того, хто їх посилав: то це були якісь там справді гроші, а то таке, тільки па сіршікп та мпло — то два карбованці сорок копійок за місяць, то троячка. Як і чим жив сам землемір у ті місяці, залишалося таемппцею для всіх, навіть для діда Левенця, який тільки й знав, що вихваляв свого сина, не забуваючи нагадувати про їхнього славетного предка — полтавського полковника Прокопа Левенця, який уже триста років тому володів у славній Полтаві і ставком, і млинком, і вишневим садком.
У хвилину свого остаточного розриву з батьком Гриша забув про всі династичні проблеми, він пам'ятав тільки оту зневагу, яку землемір виказував колись до мами Саніки, згадалися йому копійчані землемірські аліменти, і хлопець заприсягнувся в душі, що виросте, заробить грошей і поверне цьому хвалькові все до копієчки, пожбурить йому межп очі, хай зпас, хай він тоді зпас! І ще виповнилося йому серце такою любов'ю до мами Сашки, що якби не дивилися на нього, Левснці, то впав би па землю обличчям у шорсткий спорпш і плакав би гірко, повтішпо, але водночас і розчулено.
Все це непевно, невловиме, прпмарлпве. Автор, завдяки своїй фаховій терплячості, може ще довго вичікувати, пе кваплячи свого героя, падаючи йому цілковиту свободу для самовизначення і самовиявлення. Але чи ж притаманна така терплячість товаришеві Вивершеному? "Ти мені голови всякими плачами в спорпші по мороч! — скаже він.— Ти мені сьогодні кажи: ставити цього Левенця в список на поповиеппя механізаторських колгоспних кадрів чи не ставити? Мені нужен список, а це письменники".