Бо слідом за столичним архітектором, який збунтував Щусів і Самусів, слідом за товаришем Вивершеним з його списками в Кар-повім Яру, неминучий, як закони природи, з'явився землемір Левенець, напнув серед степу, де мало закладатися повс село, величезну землемірську парасолю, розставив триногу з "оптичним приладом", у який нікому не дозволяв зазирнути, повісив під парасо-лею штудерно обплетену ремінцями трилітрову баклагу "для технічної рідини", себто для самогону-перваку, купованого в Усті-Чухалкп за зниженими (як для "геометра") цінами. Але перед цими сповненими державного значення діями землемір покликав Гришу до діда Левенця, там хлопцеві дозволено було накрутити для високоціипого гостя морозива (Гриші дісталося малесеньке блюдце), після чого блудний батько урочисто й прилюдно вручив синові подарунок. Акт вручення відбувся після сумних землемЦю-вих розмов про вічність і смертність людини, про годинник і велосипед (про трилітрову баклагу він передбачливо змовчав). Землемір підняв у руці так, щоб усі бачили, якусь кольорову штукенцію, тоді подав Гриші з словами:
— На, синашу! Звикай до красивих речей.
У Гриші в руках ошшпвся картонний циліндрик, обклеєний рожевим і блакитним папером, засклений з боків. Дешева дитяча вабавка. Калейдоскоп. У сільській крамниці можна купити за копійки. Але ж для кого? Для немовлят? Гриша хотів кинути калейдоскоп, почуваючись вже й не просто ображеним, а зганьблепим, але землемір не помітив, у якому етапі перебуває хлопець, поважно порадив:
— А ти зазирни, зазирни в скельце. Там таке побачиш! Може, це був не калейдоскоп, а справді якийсь оптичний ін-
струмепт? Гриша наблизив скельце до ока, зазирнув і пожбурив забавку під поги землемірові. Здалося йому, що побачив своє дитинство, яке пе мало кіпця, світ, замкнений у безвиході дзеркальних площин, світ барвистий, строкатий, вабливий, але й безпадійно-розгублений і безпорадний.
— Та що я вам — маленький! — закричав Гриша.— Мене оп дядько Безкоровайшш... трактористом!
Хто там зважає на якийсь дитячий вигук! Крикнуло, та й уже. Ще коли б заявило, що хоче стати маршалом або диктатором, то посміялися б, а трактористом — ніхто й уваги пе звернув. Ще будо та й буде, плани мінятимуться ще частіше, ніж вказівки товариша Вивершеного. Землемір навіть не образився, йому, мабуть, при-пала до смаку така передчасна демонстрація самостійності й дорослості його сина, і він одразу вирішив скористатися цим. Виніс з хати свою знамениту баклагу й подав Грпші.
— Збігай до тітки Вусті, вона там налЛс, знас чого...
Але для Гриші його вигук був пе просто словом, кинутим на вітер. Віднині хлопець переходив із світу дитинства в світ дорослий. Суворий, серйозний, відповідальний у всьому.
— До Вусті? Не піду! Нікуди пе піду і нічого... для вас! І побіг а дідового двору.
Може, якби не до Вусті, то й пішов би, і не порвалося б остаточно те, що зв'язувало сина з батьком, та коли почув про Чухалку, то вже вороття пе було.
Мабуть, кожне село па Україні має своїх героїв і святих, диваків і негідників. Взття-Чухалка не належала ні до яких суспільних категорій, вона була неповторна іі самобутня. "Чухалкою" прозвали її за те, що вона щоранку найдовше чухалася по господарству. Вже всі давно були в полі, а Вустя тільки затоплювала піч. Уже люди й про обід забули, а у Вусті ще тільки закипала вода в горщику. І хоч би ж тобі ледача, розіспана якась жінка, а то жвава, непосидюча, товчеться з досвітку, метушиться, бігає но хаті, нагнувшись, ліктями мало об кульші не креше, так ніби чухає боки, і все якось без пуття. Справжні ділові якості у Вусті-Чухалки проявлялися лише в самогоноварінні. Тут вона була не-неревершена. І щодо якості продукту і, головне, щодо вміння ховатися від представників влади. Навіть після розгрому, якого зазнала карпоярівська самогонна промисловість від товариша Вивершеного, Вустя-Чухалка видавала первак найвищої якості, бо адміністративна буря пе зачепила її "цеху" бодай краєчком. Коли б Вусті трапився пе такий чоловік, як її Петро, то цілком можливо, що її ділові якості знайшли б застосування не тільки в справах незаконних, а й суспільно корисних, але доля жінки примхлива і часто розпоряджається людськими здібностями не зовсім доцільно. Петра звали Безтурботним. Як Безкоровайного не можна було уявити без трактора, так Безтурботного піхто ніколи пе бачив без копей. Тільки Безкоровапппй па тому тракторі був суцільне діяп-пя, а Петро на возі завжди спав. Возив фураж і траву па ферми, ніхто якось і не бачив, хто те все накладав Петрові на воза, бачили тільки, як пара гнідих коней потрюхикус з плавнів до колгоспних ферм, а па возі спить горілиць Петро і, мабуть, бачить тривожні сни, бо корчиться, стогне, здіймає руки до неба, тоді знесилено кидає їх уииз і лежить пепорушно, весь залитий потом, знеможений і безрадний. Коні, пройшовши половину відстані від плавнів до ферм і знаючи, що Петро ще не виспався, зупинялися, але стояти на місці не могли, бо Безтурботний належав до поборників невпинного руху й міг спати лише на ходу. Тому копі повертали і йшли назад. У плавнях повертали знов, і так повторювалося щоразу до дев'яти разів, бо вже тут Петро висипався і міг нарешті виконати свій трудовий обов'язок. А що робив Петро вночі, виспавшись , удень? Порав копей до півночі, тоді ніби йшов додому, піби вертався назад до стайпі, щоб з третіми півнями вже запрягати. Це 1 було й не життя в звичайному розумінні, а ота штуковина, яку західні філософи називають мало зрозумілим словом "екзистенція", і Щоправда, невідомо, чи екзистенціалісти люблять пиріжки, а Петро їх любив страшенно і нюхом чув, яка жінка й з чим нече пироги, а яка пече хліб. Ще він любив і хліб, і пироги їсти неодмінно теплими, бо тоді, як віп стверджував, хліб має смак і запах гарної жінки. Чи під гарною жінкою віл розумів свою Вустю, чп когось іншого, так і залишилося нез'ясованим, як майже все з Петрового життя. Найдпвніше, що цей сопний чоловік був па війні, пройшов її з кінця в кінець так само, як і Безкоровайний, повернувся не-ушкоджений, щоправда, без жодної нагороди, бо ж відомо, що нагород за спання ніхто не давав. Коли його пробували розпитати, як же він воював, Петро охоче пояснював. Як і в колгоспі, всю війну їздовим. У обозі. "Сперва, щптай, їхали сюди, а тоді поїхали туди. Воно, щитай, що сперва назад, а тоді вперед, а може, вперед було сперва, а вже після того назад. Хто йшов, той розібрав, а я їхав. У мене, щитай, коні, бричка, поклажа".— "Та ти, мабуть, спав?" — допитувалися дядьки. "І спав. А чого ж? Не спав би, то, щитай, і вбило б. Хто пе спав, тих, щитай, усіх і побило. А спиш — воно й не чуть і пе видать. Це вже таке діло".