Автор має відомості, що хтось (чи пе Зповобрать?) пробував захистити його перед товаришем Вивершеним, але потерпів цілковиту невдачу. "Що? — здивувався товариш Вивершений.— Письменник? Пе читав його і пе знаю, хоч, кажуть, понаписував вій багато. В школі його проходять? Ні? В "Перці" печатаешься? Ні? Тоді махпи рукою і не мороч мені голову. Я його не бачив і не
знаю, чи вій с, а чи то дух якийсь літас, як ото павутиння баби-'ного літа понад землею і все па нього намотується. Може, ти хочеш, щоб намотався і я? Дзуськи!"
Дехто схильний стверджувати, ідо людина — це тварина, яка 'читає книжки. Визначення досить спокусливе, але, на жаль, по зовсім точне, бо пеновне. Адже був час, коли кпижок ще взагалі пе знали, а людство вже розвивалося, вело війни, молилося богам, наставляло собі богів земних, їло і пило, голодувало і вмирало, плакало і сміялося, любило і сподівалося. І вже тоді, мабуть, людина володіла здатністю до читання, тільки не могла її застосувати, не маючи чого читати. Ми свідомо уникаємо слова "книжки", бо це знову обмежує нашу дефініцію (автор запозичив це словечко з професорського лексикону, бо все життя мріяв стати професором або генералом, але не став пі тим, пі тим). Окрім того, мп керуємося суто гуманними міркуваннями, бо коли сказати "читати книжки", то тим самим закривається шлях до звання людини безлічі представників нашого роду, а це вже буде кричуща несправедливість. Тоді навіть товариш Вивершений пе пробився б до homo sapiens. А що ж робпло б людство без товариша Вивершеного? Ну, так, книжок він не читав. Взагалі не читав нічого, крім списків. Сам їх складав, сам читав, сам мав від того неабияку втіху. Та відомо, що однобокість — це обмеженість, а вона до добра не доводить. Карпо-ярівці в запалі сперечань про вигідніші місця для садиб не звернули уваги на всі деталі проекту нового села, Зновобрать на сіль-"нкопкомі теж не додивився, а товариш Вивершеппп, захоплеппй ідеєю "списочного" нереселеппя, і зовсім не глянув па креслення, а хоч би й гляпув, то нічого б там не второпав, бо сказано висе, що вмів читати лише списки. Коли ж поставили це питання па райвиконком і секретар райкому партії Степан Михайлович спитав Вивершеного, чим колгоспники впріншлп прикрасити другу площу Світлоярська, той отетерів:
— Яку другу?
— Ну, ту, що друга,— терпляче пояснив Степан Михайлович.
Товариш Вивершеппп, треба сказати, був чоловік геть невиразний і непоказний, голова в нього була чп то лиса, чп якась пібп облізла, на обличчі не вирізнялося жодної рисочки, враження створювалося таке, що в чоловіка й зовсім немає обличчя, а тільки якась білувата розмазана пляма па всім відомому місці. Але віп був на когось схожий — і цим тримався на світі. Навіть хизувався часом: "Може, вам моя зовнішність не подобається?" Бути схожпм справді іподі буває й вигідно, але небезпечно, бо щойно зникає те. на ідо ти схожий, доведеться зникати и тобі самому, бо пе існував ти па світі, а слугував мовби тінню чиєюсь. Па той час од товариш.) Вивершеного, завдяки де::м:м змінам у державі, лишилася вже сама тінь, а тут ще ця халепа з якоюсь подвійною площею в новому Світлоярську, за переселення якого він був персонально від,-новідальний. Товариш Вивершений блимнув очима, метнувся поглядом сюди й туди, шукаючи підтримки або поради, але всі відвертали очі: і заврайспоживснілкою, з яким вопи часто ласували кролячою печінкою, і районний прокурор, що так само, як і Вивершений, любив локшину з курячими пупками, і суддя Верещака, перший друг по полюванню, до речі, просунутий Вивершеним же на посаду голови районного Товариства мисливців і рибалок. Підтримка прийшла негадано, звідки її іі не ждав Вивершений. Віч-иий районний уповноважений, чоловік з турецьким прізвищем Ба-гатогаласу, звиклий викручуватися з будь-яких ситуацій^ не роздумуючи, підказав:
— Поставить монумент па честь...
— Ага,— зрадів Вивершений.— На площі поставимо монумент па честь Радянської влади.
— Це коло контори і Будинку культури,— згодився секретар райкому.— А на другій площі?
— На другій? На другій — теж монумент на честь...— Але тут товариш Вивершений нарешті второпав, що став посміховиськом, і мерщій обурився: — Та де вона взялася, та друга площа?
— Як де взялася? — здивувався Степан Михайлович.— Ви план бачили? Проект читали?
Отут би товаришу Вивершеному покаятися, що він, крім списків, зроду нічого не читав, але ж пе з такої породи був цей чоловік, щоб каятися.
— Врахуємо помилки! — бадьоро запевнив він.— Врахуємо і усунемо!
— Може, ми доручимо комусь іншому? — звернувся до членів виконкому Стенай Михайлович, але товариш Вивершений не дав нікому мовити й слова, вдарив себе в груди:
— Ще попрацюємо! Ще попрацюємо!
От уже не довелося чоловікові, так не довелося. За тиждень розпочинався мисливський сезон, і товариш Вивершений, простивши судді Верещаці його зрадливу мовчанку на виконкомі, запросив того па качок у карпоярівські плавні (бо ж однаково через два роки все заллє водою — пі плавнів, пі качок), третім запрошено було землеміра Левепця пе так через його значимість, як для того, щоб непомітно розпитати про той клятий плай нового села і, може, па дозвіллі після вдалого полювання і чарки-другої ще й швидкісним методом навчитися читати оті креслеппя-черкапня.
Група вийшла досить мальовнича: високий жилавий землемір, який і в плавні потягнув свій іржавий велосипед, маленький, як прищик, товариш Вивершений і натоптуватий, бровастий, грізний, як і личило судді, Верещака. Качки, мабуть, ніяк не могли вирішити, чи їм лякатися і мерщій утікати, чи помилуватися таким пещодеппим видовищем, як поєднані суворими законами життя оці дивні мисливці. Поки дурні та нерозумні качки отак роздумували, товариш Вивершений зірвав ружжо з плеча, впав у холодну траву, заплющив ліве око, щоб правим упіймати мушку, а на мушку посадовити качку, а вжо тоді бабахнути, але нічого не впіймав, бо взагалі не побачив нічого: ні ружжа, ні мушки, пі качки, ні світанку над плавнями. Він розплющив ліве око, все було: ружжо, мушка, трава, качка,— заплющив знову і знову провалився в суцільну темряву. Одним з незаперечних достоїнств Вивершеного була впертість. Мовчки, уперто він блимав і блимав лівим оком, поки остаточно пересвідчився: правим по бачить нічого. Тоді з розпуки й відчаю він брязнув ружжом об землю, перевернувся горілиць, затулив очі руками й заревів: