10
ТИЛІ часом автор цієї розповіді був між життям і смертю. Сказано це не для красного слівця, а для якнайточнішого окреслення становища, в яке автор потрапив через необачність і елементарну втрату пильності. Єдине слово з ужитих тут не зовсім точне — це "був", бо треба було б сказати "висів". Справді, висів між життям і смертю. Життя було вгорі: весняне голубе небо, ласкаве, безмежне, тепле, прекрасне, а смерть — унизу: мокра, холодна, по-хмуроглибпнна. Власне, висів і пе сам автор, а його старенька "Победа", якою він приїхав до Карпового Яру аж із столиці, а тут, пе знаючи до пуття дороги і забувши давню мудрість, що хто навпростець ходить, удома не почує, вирішив добратися до сільради саме навпростець, а той "простець", себто берег, був залитий дніпровською весняною водою. Мабуть, вода заливала берег щороку, бо карпоярівці приноровилися щоразу насипати тут високу греблю, заплітаючи її з боків, щоб пе розсувалася, шелкмкппням, це давало змогу економити трудові зусилля, починаючи кожного разу не з нуля, а з торішніх залишків греблі, відповідно доплітаючи боко-винп л підсипаючи зверху нового піску. Все цо автор завдяки своїй фаховій спостережливості вмить збагнув, він, як ті археологи, які за кількістю культурних ВИКОПНИХ шарів можуть з точністю до десяти років сказати, скільки років тому чи тому черепкові, видобутому з найглибших глибин землі, міг би навіть порахувати, скільки поводей і якої саме сили вже витримала ця гребля. Єдине, чого пе міг автор,— це встановити пропускну спроможність споруди, бо пе володів потрібними технічними знаннями, а державна автоінспекція не подбала про те, щоб перед греблею стояв зпак з вказівкою на те, скільки тонн можна провозити. Ось і сталося так, що машина, іцоі'шо вискочивши на греблю, вмпть забуксувала на пій, а тоді якась ворожа всьому живому сила потягла її вбік і назад, та й ще вбік, та в воду, а води, як досить швидко зорієнтувався автор, було внизу метрів з шість або й цілих десять. Це могло називатися: "булькнеш і не квакнеш", могло називатися п ще інакше, тут уже автор втратив смак до слів і називань, бо, здається, все вказувало на невідворотне наближепия ного кінця, тобто біологічного (отже, й ідеологічного) існування. Машина (а з нею й автор) так би й булькнула, якби чудом-дивом і щастям пе зачепилася заднім мостом за товстий пакіл, який стримів з тіла греблі, і так зависла перехняблено, повна води, і автор сидів, уп'явшись у кружало керма, по шию у воді, боявся ворухнутися, бо не знав, що тримає машину і чи міцно тримає. Спробував відчинити дверцята, але вода підпирала їх, та й навіщо відчиняти — хіба щоб поринути? Вилізти через праві дверцята — для цього треба було робити безліч загрозливих рухів і пересувань, па які зважитися людина могла тільки несповна розуму. Так автор і висів між життям і смертю, а товариш Вивершений саме тоді вирішував найкарди-пальніше для карпоярівців питання.
Сказапо вже, що кожен повинен мати свій потоп або хоч маленький потопчик, мав його й автор. Прокоментувати цю подію по зміг би й великий ерудит Варфоломій Кнурсць, бо в минулі епохи тонуло у воді хоч і багато всіляких предметів і ще більшо люду, серед якого були князі й королі з кіньми, філософи і письменники, славетні красуні й фінансові тузи, але такого, як надало з карноярівської греблі, ніяка історія ще пе знала.
Тут може виникнути підозра, що карпоярівці відзначалися злочинним недбальством, внаслідок якого могли гинути навіть найвп-датпіші люди нашого часу, до яких автор без зайвої скромності залічує також і себе. Насправді ж усе було пе так. Дядько Зпово-брать, який водночас з податками, страхуванням, виплатою зарплати сільським службовцям, записом актів громадянського стану, діяльністю споживкооперації дбав також і про трансиортпі артерії Карпового Яру, зобов'язував щороку голову колгоспу Зіпьку Федорівну виставляти перед греблею пост, який би пропускав усіх пішоходів і дрібних сільськогосподарських тварип, але затримував усю техніку, окрім хіба що велосипедів і бабок для кленаппя кіс.
Постовими виставлялися дід Левепець, тобто рідний дід Гриші Левспця, героя нашої розповіді, і дід Утюжок, прозвапий так кар-иоярівцями за свою незбориму пристрасть до прасування. Ця пристрасть у діда Утюжка ніколи пе набувала рис суто побутових, а мала характер, сказати б, політичний. Дід Утюжок ніколи не пропускав зборів по підготовці до чергового свята, терпляче вислуховував усіх ораторів, ждав, поїш будуть висловлені всі пропозиції, а тоді брав слово і вноспв завжди ту саму свою власну пропозицію: "А також погладити всі прапори!" Власне, за це діда й прозвали Утюжком. Зновобрать хоч і знав щоразу, що той скаже, але неодмінно падавав дідові слово, і Утюжок уперто повторював: "А також пропоную погладити всі прапори!" І пропозиція приймалася одноголосно.
Таким чином, діда Утюжка призначали стерегти греблю не як пенсіопера, а зважаючи на його незаперечні громадські заслуги. Про діда Левспця мова буде осібно, для цього автор ще вибере час, тут тільки слід зазначити, що й дід Левенець належав ис до простих карпоярівців, а до еліти, бо ще в перші роки Радянської влади вважався в Карповім Яру єдиним інтелігентом після того, як закрито церкву і піп Самосвят виїхав із села.
Діди несли службу справно, хоч і пе без деяких не до кінця в'ясованих пригод. Так, одпої весни з греблі впав мотоцикл з коляскою (мотоцикліст вирипув). Діди присягалися, що повз них мотоцикл пі з коляскою, пі без коляски не проскакував, а де взявся па греблі, того сказати не могли. Ще одної весни з греблі впав колісний трактор. Лежав, поки й вода зійшла, а діди тим часом гадали, як вони могли провчити п'яного тракториста (бо ж тверезий карпоярівець ні з якою технікою на греблю не попхався б). Коли наступної весни з греблі впав уже гусеничний трактор, дехто подумав, що дідам не довірять більше такої відповідальної посади, але самі діди були іншої думки, бо кому ж і довіряти таке важливе діло, як пе їм, людям досвідченим і вже тепер з такою вигостреною пильністю, що іншому для її набуття треба, може, втопити з греблі штук з п'ять самохідних комбайнів або машину самого товариша Вивершеного!