Розчаруваппя товариша Вивершеного було таке велике, що він зоналу заскочив на ферму й наробив там шелесту, а тоді, караючись у душі за вчинену несправедливість і щоб трохи охолонути, звелів водієві їхати довкола яру до сільської Ради, а сам пішов навпростець через яр одиою з тисяч протоптаних за кілька століть існування цього села стежок.
Він заглибився в яр сміливо, рішучо, і, як казав один спостережливий чоловік, гостро. Для цього потрібна була неабияка відвага. Бо яр був величезний, поплутаний, загадковий, необстежений і невпвченкй. Тут саме доречно буде повідомити, що в самому селі це місце ніколи пе називалося яром, а мало пазву промовистішу і трохи навіть похмуру: провалля. Бо "яр" — це яріпия природи, це її примха, вибрик. Це, власне, гра природи, а відомо ж, що гра моя^е бути тільки весела, принаймні так усі вважають. А провалля — це місце, де з невідомих причин і в невідомі часи провалилася земля, Прокляте місце, вороже людині, загадкове, незбагненне і досить-таки неприємне. Провалля, що красувалося посеред Карпового Яру, хоч і дало колпсь пазву селу, вже давно втратило через людську забудькуватість це своє первісне значення і тепер мало б вважатися одною з білих плям на карті нашого континенту. На схилах провалля було забите такими густими й чінкимп заростями гадючої калини, що доводилося мовби проривати крізь них, проповзати но вузьких тунелях, і почувався ти в отому принизливому й несвідомому повзанні не чоловіком, а котом чи борсуком якимсь. Коли ж продирався крізь перший рубіж і виходив па сякий-такий оперативний простір, то потрапляв між цілі Гімалаї попелу, який господині зсипали сюди впродовж століть, і в тому попелі кублилися вже іі не кури, як то водиться повсюди в українських селах, а якісь здичавілі потвори з породи пернатих, велетенські, ліниві, геть одурілі. Далі йшли славетні карпоярівські смітники, порослі широколистими лопухами, які сором'язливо прикривали людський бруд, недбальство, безгосподарність і просто нехлюйство, бо на тих смітниках, окрім товченого посуду, битих чарок і шибок, всілякого ганчір'я, іржавого дроту, уламків, шмаття й непотребу, можна було знайти і поламані дерев'яні й залізні колеса, погнуті рами від сівалок, здеформовані боропп й культиватори з повиламуваними лапами й зубцями, а то, може, й цілі трактори, машини, комбайни, які вже відслужили свое, в тяжкій своїй земляній службі й потихеньку скинуті на саме дно яру. Бо здавати їх на залізппй брухт — то ж морока, а тут зіпхнув униз, і воно само туди покотилося — хвала законам тяжіння! За смітпиками були гарні тверді стежечки, витоптані тими, хто ходив до провалля по глину. До стежечок припадав своїми схожими па дитячі долоньки листками подорожник. Стежечки вели до справжнього печерного міста, впбудувапого в одному із схилів провалля па різних рівнях, залежно від шарів залягання глип, так що кожна печерка ще здалеку світилася то вохрянистим кольором, то сизуватою київською глиною, то яспіла глпнамп полтавськими, то черкаськими, а то й суто кариоярів-ською: темною, із залізпим полпском, саме для хатніх долівок і підводити хати зокола.
На самому дні провалля пробпвалося джерельце, його шлях значився густими верболозамп, нвідтп дихало вологою, пронизливого свіжістю і... ніхто б не повірив, товариш Вивершений теж пе повірив, але веьорбнув у себе повітря, плямкнув двічі чи там скільки годиться губами і вже не мав ніякого сумніву: пахне перваком. Він проппзав кущі верболозу з ще більшою гострістю, піж то зробив з заростями дерезп на верхніх схилах, метнувся туди й сюди, иічого не побачив і не знайшов, керуючись досвідом районного керівника, але тут йому на поміч прийшло успадковане, прокинувся в пьому предківськії іі інстинкт, він пюхпув ще й ще, і вже тоді відкрилося перед товаришем Вивершеним усе те, що було досі прикрите, знайшлося сховане п приховане, побачилося досі не бачене, та ще іі у таких кількостях, що стало лячно.
Уся долинка, заросла густими верболозамп, наповнена була встановленими иа однаковій відстані один від одного, вміло вкопаними в глиняний берег, захованими й замаскованими самогонними апаратами якоїсь не відомої ще науці й радянському судочинству конструкції, апаратами, повністю автоматизованими, керованими на відстані, чп що, бо ж нікого не було, а дрівця, підкладені під казанки, горілп, і в казанках булькотіло, і по змійовиках текло, а тоді капало в підставлені посудппп. Товариш Вивершений присів біля одного з апаратів, підставив пальця під прозору краплю, лизнув, прискалив око, лизнув щег тоді спробував з сусіднього апарата, тоді з крайнього і вимушений був впзпатп, що продукція досить високої якості, коли не сказати — найвищої.
Той, хто иодумав погано про товариша Вивершеного, виходячи з цього зовсім не типового випадку дегустації ним перваку, гірко помилився. Бо товариш Вивершений сам не пив, іншим толе не радив і взагалі вважав, що пити горілку й курити — найшкідливіші розваги. На дозвіллі вій навіть пробував підрахувати, скільки б люди могли зробити, якби не витрачали часу на куріння й пиття алкогольних напоїв (та ще з тостами!), або скільки випивається колгоспом горілки за місяць, за рік, за десять, коли брати по півлітри на душу населення, скажімо, на тиждень. Але дозвілля в товариша Вивершеного майже ніколи не було, своїх обрахунків він так до кінця й не доводив і страшенно дивувався, що десь у державі існує, видать з усього, спеціальний орган, який веде такі підрахунки, бо як же інакше можпа пояспити топ факт, що горілки завозиться в район саме стільки, скільки її випивається.
З провалля товариш Вивершений видобувся в пастрої вельми рішучім і агресивнім. І коли почув, що Щусі й Самусі пе хочуть перебиратися на нове місце й затіяли якусь жабомишодраківку не зпатн чого й за що, то миттю збагнув усі таємні причини отої проволочки. Хотів одразу й затаврувати належно всі пережитки, сховані иа самому дпі провалля, але вирішив, що переможний постуй часу сам зітре з лиця землі все відстале й незаконне, і, щоб припинити непотрібні балачки, звелів вирішувати питання в робочому порядку, тобто складанням списку.