Летіть, хрущі

Крістіне Нестлінгер

Летіть, хрущі

Передмова

Історії, яку я розповідаю, більше, ніж двадцять п'ять років. Двадцять п'ять років тому вбрання було інше і авта були інші. Вулиці були інші і їжа також. І ми були інші. Діти у Відні двадцять п'ять років тому звичайно співали:

Летіть, хрущі, Сміливці весняні!

Діти й сьогодні ще співають:

Летіть, хрущі,

Сміливці весняні!

Мій батько на війні.

Тільки діти тоді добре знали, що вони співають. Батько був на війні.

А ми — у краю матерів.

Ми справді були у краю матерів.

Разом із ними.

І край той на попіл згорів.

Але хрущі не були винні, що край матерів згорів на попіл; і двадцять п'ять років тому не були винні.

Історія, яку я тут розповідаю,— це історія про край матерів.

1

ДІМ. БАБУСЯ. КУКАННЯ ПО РАДІО. КУКУТІТКА. СРІБЛЯСТІ РАЗКИ НАМИСТА З НЕБА

Мені було вісім років. Я жила в Гернальсі. Гернальс — один із районів Відня. Я жила в сірому триповерховому будинку, на першому поверсі, в останньому під'їзді. За будинком було подвір'я із смітяркою, жердиною вибивати ковдри і колодою, на якій рубали дрова. В кінці подвір'я, біля стіни з віконцем від туалету, росло сливове дерево. Але слив на ньому ніколи не було.

У нас під будинком був льох. Найбільший і найкращий льох на цілий квартал. Важливо було мати льох. Добрі льохи були важливіші за гарні їдальні й модні спальні. Через бомби. Була війна. Вже хтозна-відколи була війна. Я взагалі не могла пригадати тих часів, коли не було війни. Я звикла до війни і до бомб також. Бомби падали часто. Одного разу я бачила їх. Я тоді була у своєї бабусі. Вона також жила в нашому будинку. На першому поверсі, у першому під'їзді. Бабуся недочувала. Я сиділа з нею в кухні. Бабуся чистила картоплю й лаяла її та війну. Казала, нібито до війни вона висипала таку погану, поплямовану картоплю на голову жінці, що торгувала городиною. Бабуся аж тіпалася з люті на картоплю з чорними плямами. Бабуся часто тіпалася з люті. Вона була запальної вдачі.

Коло бабусі, на кухонній шафці, стояло радіо. То був стандартний приймач: маленька чорна коробка з єдиною червоною кнопкою. Нею вмикали й вимикали приймач, пускали його тихіше й гучніше.

15*

227

По радіо передавали марш, тоді музика урвалася і чийсь голос промовив:

-Увага, увага! Ворожі бомбардувальники вилетіли у напрямку Штайна на Анґері!

Маршу більше не грали. Бабуся й далі лаяла картоплю та війну, а тепер ще й вартових кварталу. Вона ж бо недочувала. Я сказала:

— Бабусю, летять літаки.

Сказала не дуже голосно. Так, щоб вона не почула. Якщо літаки спершу вилітали до Штайна на Анґері, то це ще не означало, що вони напевне полетять у Відень. Вони могли звернути десь-інде. Я не хотіла дарма ховатися до льоху. Бабуся завше бігла до льоху, як літаки були в Штайні на Анґері. Щоразу, як моя мати, сестра або дідусь були вдома й казали їй, що летять літаки.

Вони нікуди не звернули. Із приймача почулося пронизливе:

— Ку-ку-ку-ку-ку-ку...

Це був сигнал, що бомбардувальники летять на Відень. Я підійшла до вікна. Вулицею бігла Ганні, чи, як ми її звали, Кукутітка. То була стара жінка. Вона жила за три будинки від нас і через війну та бомби збожеволіла. Під однією пахвою Кукутітка тримала дерев'яного складаного стільчика, а під другою — скручену картату ковдру. Вона бігла і кричала:

— Зозуля кує! Людоньки, зозуля кує!

Так вона завше бігала навколо кварталу, коли надлітали бомбардувальники. Шукала надійного льоху. Але жоден льох не здавався їй доволі надійним. Засапана, тремтячи всім тілом, вона бігала й кричала про зозулю, аж поки бомбардувальники відлітали. Тоді вона поверталася додому, розкладала зразу ж за дверима стільчика, сідала на нього, клала на коліна картату ковдру й чекала, поки в приймачі знов почне кувати зозуля. Отож Кукутітка пробігла повз бабусине кухонне вікно, і відразу по тому завили сирени. Вони були прилаштовані на дахах будинків і страхітливо вили. їхнє виття означало: бомбардувальники вже прилетіли!

Бабуся саме порівнювала жменю доброї картоплі з величезною купою лушпиння, чорних вирізків та гниляччя. Тепер вона вже лаяла не городницю та вартових, а свиняку ґауляйтера та скаженого Гіт-лера, що заварили нам цю кашу.

— Та панота заварила її, а нам, злидарям, доводиться давитися нею! На нас кожен може їздити, як хоче! — лаялась бабуся. Коли завили сирени, вона перестала лаяти паноту і спитала: — Це виють сирени?

— Ні, ні! — сказала я.

Я мусила сказати "ні". Я не могла піти з бабусею до льоху. Вона була надто сердита, надто розлючена. І в льоху й далі кляла б варту, Гітлера, Ґебельса, ґауляйтера та городницю, а цього не можна було робити. Бабуся вже й так надто часто лаялася. І надто гучно. Через те, що була глухувата. Глухуваті люди часто розмовляють надто гучно. А ще бабуся ніколи не казала замість вітання "хай живе Гітлер".

А в льоху тепер сиділа пані Бренер із другого поверху. Вона завше віталася словами "хай живе Гітлер". Пані Бренер уже не раз казала, що на таких, як моя бабуся, треба доносити в Гестапо. Бо вона не вірить у перемогу німецького народу, не допомагає йому перемогти у війні, і вона проти вождя.

Я боялася пані Бренер. Тому не сказала про сирени. Бабуся поставила картоплю на газову плиту. Вона полагіднішала, бо газ горів чималим блакитним полум'ям. Це було рідко. А горів він так тому, що в цілому кварталі ніхто не варив їсти. Всі сиділи в льохах.

На вулиці не видно було жодної живої душі. Тільки далеко, аж у кінці кварталу, бігла Ганні, Кукутітка, і я ледь чула її крик: "Зозуля кує! Зозуля кує!".

Я глянула на небо. Воно було синє, як ЦЕІТ незабудки. І враз я побачила літаки. їх було дуже багато. Один летів спереду, за ним два, потім три, а далі ще повно. Вони були гарні, виблискували на сонці. Потім вони скинули бомби. Я ще ніколи не бачила, як вони скидають бомби, бо завжди сиділа в льоісу. А в льоху все відбувається не так. Сидиш і чекаєш. Потім чути свист у повітрі і люди втягують голови в плечі, тоді розлягається гуркіт, і знов западає тиша, і хтось каже:

— Упали зовсім близько!

І люди знов підводять голови й радіють, що бомби влучили в якийсь інший будинок, а їхній ще стоїть і що вони лишилися живі.