Але тепер я побачила бомби. Літаки викидали зі своїх днищ так багато бомб і так швидко одних за одними, що здавалься, ніби з кожного з них звисав разок темно-сірих блискучих перлі*. А потім ті разки перлів порвалися і бомби, засичавши, полетіли вниз. Вони вибухали дуже гучно. Гучніше за все, що я досі чула. Так тучно, що їх почула й бабуся. Вона схопила мене й хотіла відтягти від чікна:
— Швидко біжімо! До льоху! Швидко!
Я не могла бігти. Я не могла поворухнутися. Я вчепилася руками в підвіконня. Бубуся відірвала мене від нього й потягла через кухню, через коридор до дверей у льох. Бомби падали й далі. Гуркіт став іще дужчий. Він лящав у вухах, пік у носі, стискав горло. Бабуся штовхнула мене на сходи до льоху. Вона спіткнулася, впала на мене, і ми вдвох покотилися вичовганими східцями. Двері позад нас грюкнули і зачинилися.
Ми вмостилися на найнижчому східці. В льоху було темно, світло погасло. Я прихилилася до бабусі. Вона тремтіла і схлипувала. Над нами лящало й гуркотіло. Двері до льоху відчинялися від вибуху й знов зачинялися, відчинялися і знов хряскали.
Раптом запала тиша. Бабуся перестала тремтіти і схлипувати. Голова моя лежала на її великих м'яких грудях. Бабуся гладила мене і мурмотіла:
— Але ж вони вже полетіли! Вже полетіли!
Тоді прозвучав сигнШ закінчення тривоги. Цей сигнал був інакший — приємний, спокійний, протяглий. Ззаду, біля початку сходів, заясніло світло. То був великий кишеньковий ліхтар уповноваженого мешканців будинку. Я почула його голос:
— Люди, будьте спокійні! Я піду гляну, що там робиться! Тільки прошу вас, не панікуйте!
Ми з бабусею піднялися сходами за уповноваженим. Наш будинок лишився зовсім ЦІЛТЇЙ. Лише вибило кілька шибок у вікнах від великого тиску повітря, що виник, коли падали бомби. Ми вийшли на вулицю. З інших дверей також виходили люди.
У кінці кварталу, біл* перехрестя, стояла велика хмара куряви. Великого будинку на розі і малого поряд із ним не стало.
Чоловік Кукутітки підійшов до нас і спитав:
— Ви не бачили Ганні? Він був геть сивий і дуже змучений на виду. Він сказав: — Я вже хтозна-відколи шукаю Ганні!
Ми не бачили Кукутітки. І вже ніколи й не побачили б. Вона лежала в кінці кварталу, на перехресті, присипана купою уламків. Чоловік відкопав її. Якби вона не тримала під одною пахвою склада-ного стільчика, а під другою картатої ковдри, він би не впізнав її, бо в неї не було голови.
Але тоді ми ще не знали цього. Уповноважений мешканців будинку порадив чоловікові Кукутітки:
— Підіть до бункера в Пецльпарку! Погляньте там. Може, вона в бункері!
Чоловік Кукутітки похитав головою:
— її немає в оункері! Вона ще ніколи не була а бункері! Вона не ходить до жодного бункера!
І чоловік Кукутітки пішов далі. Бабуся глянула йому вслід. Я помітила, що вона знов почала тремтіти. І раптом бабуся крикнула:
— Хай #иве Гітлер! Хай живе падлюка! Хай живе мерзотник! —Мовчіть, пр0шу вас,— сказав уповноважений.— Ради Бога,
мовчіть ви добалакаєтеся на свою голову!
Та бабуся не мовчала. Вона й далі кричала, як на платівці, коли голкя зіскакує зі своєї лінійки:
— Хай живе Гітлер, хай живе падлюка, хай живе Гітлер, хай живе мерзотник!
Уповноважений потяг її до будинку. Я кинулась допомагати йому, підштовхувала бабусю ззаду, в розпачі молотила її кулаками по сідницях.
Бабуся поволі заспокоїлась. Тепер вона сперлася на стіну в коридорі і сказала:
— Картопля! Вона й досі стоїть на плиті! В мене згоріла картопля! Вона кинулася до кухні. Я побігла за нею. Картопля не згоріла.
Газ погас. Бомба влучила десь у газопровід.
ДІДУСЬ. ТОРБИ. ГОСПОДИНЯ КАВ'ЯРНІ. СПЕКУЛЯНТ. ЦИТРИНОВІ льодяники
У бабусиному помешканні жив ще й дідусь. Я дуже любила дідуся. Він був високий і худий, мав білі вуса, сині очі, проділ на голові й волосини у вухах. Він бував дуже веселий і розповідав усілякі історії, коли бабусі не було вдома. Бабусі дідусь дуже боявся. Взагалі він багато чого боявся. Боявся, коли мав іти до податкової управи, боявся, коли на нього кидав оком поліцай, боявся, коли шукав у приймачі англійську радіостанцію,— а втім, він її ніколи не знаходив. Та найдужче боявся бабусі. Я завше думала, що дідусь одружився з бабусею тільки тому, що боявся її. Напевне вона люто глянула на нього і сказала:
— Леопольде, ти одружишся зі мною!
І дідусь, мабуть, тільки з великого страху сказав:
— Добре, Юлі, добре, добре, Юлі!
А може, було й зовсім не так і дідусь колись дуже кохав бабусю. І вона його також. Та як я була малою, цього не було помітно. Бабуся ніколи не озивалася до дідуся ласкавим словом. Завше казала:
-Леопольде, тобі треба йти! Леопольде, принеси вугілля з льоху! Леопольде, зачини вікно! Леопольде, вимкни світло! Леопольде, подай мені газету! Леопольде, послухай! Леопольде, дай мені грошей!
Дідусь на все відповідав однаково:
— Добре, добре, Юлі! Добре, добре, Юлі!
Бо дідуся було звати Леопольд, а бабусю Юлія. Дідусь мав дивний фах.
Він торгував причандаллям до годинників. То були маленькі коліщатка, гвинтики і стрілки, що їх вставляють у годинники. Проте дідусь не мав крамниці з табличкою над дверима. Все своє причандалля до годинників він тримав у двох коробках у комірчині за бабусиною кухнею. Часом до нього додому приходив якийсь годинникар і купував стрілку, чи коліщатко, чи торбинку гвинтиків.
Та здебільшого дідусь обходив зі своїм крамом годинникарські майстерні. Бабуся називала це: "Він іде з торбами!"
Щодня, крім вихідних, дідусь після сніданку пакував велику чорну торбу і йшов із дому. А як повертався ввечері, то скидав чорні черевики й чорні шкарпетки, розтирав довгі тонкі пальці на ногах і мурмотів:
— А хай йому дідько, скільки я сьогодні знов находився! І хоч би якусь дрібничку продав! У майстернях позалишалося саме старе дрантя — руки тремтять, очі підсліпуваті! А решта всі в армії!
Потім дідусь приносив із кухні білу бляшану миску, засовував її під стіл, високо закочував холоші смугастих штанів, сідав до столу, ставив ноги в миску й починав тремтіти, бо вода була холодна. Бабуся не дозволяла йому мити ноги теплою водою. Вона вважала миття ніг за пусту забаганку.
Тоді бабуся подавала вечерю. Картопля з кропом у понеділок, печена картопля у вівторок, нарізана картопля з буряками в середу, товчена картопля в четвер, картопля смажена в п'ятницю і картопляники в суботу. Бабуся суворо дотримувалася цього розпису картопляних страв. Тільки одного разу вона помилилася. Напекла у вівторок картопляників. Вона тоді була дуже схвильована, бо виграла в лотерею тридцять марок, а відразу по тому страшенно розлютилася, бо пересвідчилася, що за тих тридцять марок не можна нічого купити. Вона побігла назад до пункту, де сиділа жінка, що приймала виграшні лотерейні квитки, жбурнула на стіл ті тридцять марок і крикнула: