Заклик Лейли до Меджнуна
Лейла, о ні, ув'язнена краса,
Під згубним сонцем вранішня роса,
Діставши лист безумця, вчула біль,
Неначе опекла їй рану сіль.
Її володар у пітьмі ночей
Зі свого скарбу не спускав очей,
Він пильнував Лейлу, як тільки міг,
Сп'янілу від похмілля він беріг,—
Із співчуття до неї Ібн-Селам
Готовий був пожертвувать життям,
Вона ж дивилась холодно в той бік,
Де скнів її нелюбий чоловік.
Раз уночі, коли поснули всі
І місяць згас, як іскорка в росі,
Лейла, зборовши в серці тугу й страх,
За селище пройшла на битий шлях
І зупинилась в сутінках нічних
На віддалі від ворогів своїх,—
Можливо, пройде подорожній гість
І щось їй про Меджнуна розповість.
І на шляху з'явився верхівець,
Що проїздив той край з кінця в кінець,—
Неначе Хизр, на дужому коні,
Перемагав він відстані земні.
Звернулася Лейла до верхівця:
"Що чув ти про роз'єднані серця?
Що кажуть люди на твоїй путі
Про юнака, що гине в самоті?"
"О зоре,— відповів їздець старий,—
Юсуф і досі ще в криниці твій,
В тяжкій журбі гукає він: "Лейла!"
Лише тебе шукає він, Лейла,
Бо тільки ти живеш в його думках,
Бо шлях Лейли — того безумця шлях".
Лейла почула про Меджнунів стан,
Мов очерет, її хитнувся стан,
Зачувся плач, і від пекучих сліз
Почервонів її очей нарцис.
"Я та, кому Меджнун життя віддав,—
Він через мене одержимим став.
Хоч я також не вільна від страждань,
Але нас відрізняє зрима грань:
На дні криниці я, де твань і слизь,
А він в пісках і горах — вільний скрізь".
Ковтки перлові із ушей Лейла
Старому вершникові віддала:
"Візьми ці перли і подайсь мерщій
В ті гори, де страждає милий мій;
Вернися з ним сюди, на край села,
Щоб я те сяйво бачити могла.
Де буде він, у полі чи в саду,
Звісти мене — і потай я прийду,
На нього погляд кину хоч один
І знатиму, чи й досі вірний він.
Можливо, заспіває він мені
Так, як співав в щасливі давні дні,
І щира пісня, сповнена снаги,
Мої важкі розірве ланцюги".
У пояс перли загорнув старий
І, наче вихор, наче буревій,
Помчав чимдуж між гір і між долин,
Повз селища і поблизу руїн.
Здається, був він близько від мети.
А все не міг безумного знайти.
Їздець спинився пізньої пори
Біля підніжжя дикої гори.
Меджнун лежав, як мрець, серед пісків
У невсипущім колі хижаків.
Побачивши старого зоддаля,
Потягсь до нього, наче немовля,
Гукнув на звірів — звірі одійшли
І осторонь слухняно полягли.
Їздець, що змірив довгий шлях в сідлі,
Меджнунові вклонився до землі,
За давнім звичаєм хвалу воздав
І з вибачень та величань почав:
"О ти, володарю держави мрій!
Покіль живе кохання — будь живий!
Окраса світу в любощах — Лейла
За тебе радо душу б віддала.
Давно замовк її веселий сміх —
Вона бажає слова з уст твоїх,
Забути хоче тугу навісну,
Побачити тебе на мить одну!
Ходім зо мною до Лейли — ти теж
Ланцюг розлуки і журби порвеш,
Своїх пісень ти заспіваєш їй,
Ви для нових оживете надій!
В одній долині гай чудовий зріс,
Немов глухий і прохолодний ліс.
До неба підвелися дерева,
Дзюрчить струмок, колишеться трава.
Покинь журбу і самоту свою —
Зазнаєш щастя ти у тім гаю".
Коли старий усе це розповів,
Здобув він одяг із своїх саквів,—
І сперечатися Меджнун не став,
І мовчки пояс згоди пов'язав.
Як від Євфрату спраглий побіжить?
Хто занедбає свого щастя мить?
До джерела цілющої води
Прослались по пісках його сліди.
Покірні слуги — звірі — йшли за ним,
Мов вірне військо за царем своїм.
Скорилась доля, затишів одчай!
Меджнун прибув у визначений гай,
Під пальму сів, чекаючи Лейли,
І вірні звірі поруч з ним лягли.
Тим часом розповів Лейлі старий
Про здійснення її таємних мрій.
Окраса світу, що в шатрі жила,
Полинула у гай — на край села.
В чеканні все завмерло наокруг —
Вона летить, її чекає друг!
"Спинись на мить, старий, не поспішай,—
Я душу й серце вичерпала вкрай.
Коли я так палитиму свічу,
Згорю, покіль до нього долечу.
Загибель жде мене в ділах моїх,
Переступить закон кохання — гріх.
Від грішних слів, судьбі наперекір,
Хай чистим мій залишиться папір,
Щоб в час, коли покличе судія,
Від сорому не спалахнула я.
Меджнун — довершено кохає він,
Гріха в коханні не шукає він.
Нехай він пригадає давні дні
І, як колись, присвятить вірш мені.
Він заспіває — серце затремтить,
Він дасть мені вина — я буду пить".
І знов із царства снів у царство мрій
З цим закликом подавсь чимдуж старий.
Меджнун лежав півмертвий на землі
І дотлівав, неначе жар в золі.
Старий підвів його, в обіймах стис,
Безумця окропив водою сліз,
Переказав Меджнуну вість Лейли.
І зчутився коханий гість Лейли,
І пролунав закоханого спів
У тишині розчулених гаїв.
Меджнунова пісня для Лейли
"Я жду тебе! О, де ти, світич мій?
Кому належиш ти? Я завжди твій!
Єдиний скарб віддав би я — пісні,
Коли б я знав, що віриш ти мені.
За щиру душу — я купив біду,
В дранті, а не в шовках життям бреду.
Та не корюсь я, не боюсь біди,
Ми побратими з лихом назавжди.
Оспраглий — у сльозах втопаю я.
Сліпий — із сонцем розмовляю я.
З дороги збився я, сумний водій,—
Володар селищ, де ж притулок мій?
Тобі в думках звіряю я свій жаль —
І радісна мені моя печаль.
"Помри за мене!" — чую я твій клич
І кожний день вмираю, кожну ніч.
Але життя й скорбот не вічний бран,
Я незабаром вдарю в барабан.
"Добраніч" не кажи мені, не смій,—
Як бути доброю без тебе їй?
Не живши, як вмирать? — питаю я.
Не сіявши, як жать? — не знаю я.
О душе, чом не прийдеш хоч на мить?
Двом душам в тілі одному не жить.
Покіль живе душа в мені, потіль
Не прийдеш ти,— і мій не згасне біль.
Ти безліч маєш на землі рабів,
Я ж сам себе твоїм рабом зробив.
Покіль про тебе пам'ятаю я,
Спокійна й радісна душа моя.
Тебе забуду — тую ж мить моє
У грудях серце каменем стає.