Слова пустельника почув і шах,
І він упав перед святим у прах,
Молився ревно й сльози проливав,
І бідакові ноги цілував.
В відреченості вища велич є,
Сама величність їй рабом стає".
Меджнун цій притчі, як дитя, зрадів,
Схопивсь на ноги й потім знову сів,
Про друзів і про родичів питав
І заридав, бо матір пригадав:
"О бідна птиця з трудними крильми!
Як їй без чоловіка між людьми?
Невдячний син, я став слугою мрій,
Хоч мав, як раб, служити вічно їй.
У рідний край летять думки мої,—
Коли б я міг побачити її!"
Селім зрадів, коли ж запевнивсь він,
Що рідну матір щиро любить син,
То не позбавив бідака скарбів
І матір з ним побачитись привів.
Побачення Меджнуна з матір'ю
На сина матір глянула — і враз
Їй серце розкололось, мов алмаз,—
Так перецвівсь її рожевий цвіт,
Так в дзеркалі душі затьмився світ!
Зломився стан її, стрункий колись,
І руки, й ноги притьмом віднялись,
Мов літеплом, сльозами почуття
Обмила мати дороге дитя,
Перев'язала рани й пухирі
Своєму синові — своїй зорі;
Олії трохи в слоїку було —
Вмастила сонцем спалене чоло;
Терни далеких і важких доріг
Із синових повибирала ніг;
Вона усе зробила, що могла,
І до Меджнуна руки простягла,
І мовила: "Вернись в свій дім, пора!
Кохання — гра, але життя — не гра.
Меч смерті наді мною вже завис,
А ти ще й досі п'єш похмілля сліз.
Зі скаргою на тебе батько вмер,
Надходить вже й моя черга тепер.
Встань і вернись зо мною в рідний дім.
О, не руйнуй свого гнізда, ходім!
Адже і лютий звір, і дикий птах
В своє житло вертають по ночах.
Знаходить кожна ніч мету свою,
І знає кожен птах гніздо й сім'ю.
А ти, докіль ховатимешся ти
Від сну й спочинку, від сім'ї й мети?
Короткі дні життя, минуть вони,—
В своєму ліжку ноги простягни.
Докіль ти матимеш притулок свій
В печерах темних між вужів та змій?
Життя лиш раз дається нам, спочинь!
Не ворогуй з своїм життям, спочинь!
Жени з душі і серця сум і жаль:
Не камінь — серце, і душа — не сталь".
І скарги матері Меджнун почув,
І полум'ям на вітрі спалахнув:
"Ти — мій вінець, і щастя, і краса,
І сонце ти для мене, і роса!
Одним один у тебе, мати, син,
Чи ж винний він, що нерозумний він?
Повір, провина в тому не моя,
Що в тім'я вжалила мене змія.
Карай мене жалем чи не карай:
Що мало статись — сталося. І край.
Таке гірке кохання, як моє,
В житті не випадково постає.
В той час, коли душі моєї птах
З одної клітки рветься, ти в сльозах
У другу звеш мене — у свій куток,
Щоб став я полоненим двох кліток.
Не клич, я не вернуся в рідний дім,
Бо вб'є мене — боюся — рідний дім.
Я хворий безнадійно, йди відсіль,
Лиши мені моє страждання й біль".
Меджнун, мов тінь, чолом на землю впав
І ноги матері поцілував.
І подалася мати в рідний край,
А він вернувся в свій пустельний рай.
І серце болем виповнилось вщерть,
І час прийшов — її прибрала смерть.
О невблаганний осуд! Плач не плач,
Він, наче землероб, отой сівач,
Що зерна кидає в ріллю свої
І пожинає щедрі врожаї.
Меджнун довідується про смерть матері
Коли державний вершник ворогів
На полі небозводу розгромив,
Розверзлася блакитна глибина
Й на небо викотився глек вина,—
Бентежний ранок вже чекав давно,
Розбив той глек, і розлилось вино...
Меджнун не спав, співав своїх касид,
А барабан вже віщував похід,—
Про бідну матір звістки він не мав.
Вона померла. Він цього не знав.
І вдруге доброзичливий Селім
Прибув до того, хто забув свій дім,
Вдягнув, нагодував, на землю сів
І голосильником заголосив:
"Живи, о мій Меджнуне, безліч літ!
Без тебе мати залишила світ.
Коли посиротив твій батько дім,
Зібрала скарб вона й пішла за ним".
Меджнун в скорботі похилив чоло,
І серце сина кров'ю підпливло,
Мов на світанні ченг, він заридав,
На камінь, наче скло тонке, упав.
За батьком і за матір'ю в сльозах
Подався він одвідать рідний прах,
Припавши на могилах до землі,
Він виливав свої гіркі жалі.
Погасло сонце, закінчилась путь,—
І після смерті ліків не дають!
На плач його увесь зійшовся рід.
Побачивши, як схуд Меджнун, як зблід,
Як він знеміг і як стомився жить,
Як в розпачі важкім в пилу лежить,—
Хто б стримати криваві сльози міг?
І впали родаки йому до ніг.
Коли ж прочутивсь він, його звели
І від душі благати почали,
Щоб він покинув свій одлюдний світ,
І знав свій дім, і шанував свій рід.
Але Меджнун подався від юрби,
Рятуючи самотності скарби.
В пустелях він блукав і по ярах
З журбою в серці, з тугою в очах,—
Не ворог людям, та й собі не друг,
І звірі йшли за ним і наокруг.
Він молитовний килим свій роздер,
Добра в тім злі не знаючи тепер,
І поспішив чимдуж, без вороття,
Від блискавки короткої життя.
Життя, що лиш руїн лишає слід,
Пусте — хоч би й тривало сотні літ.
В народженні присутня смертна вість,—
Яка ж тоді нам від життя користь?
О безтурботний, зваж на свій кінець:
Зжинає душі невблаганний жнець.
Допоки хизуватимешся ти?
Припасу мало, а далеко йти.
Невже не бачить мисль твоя, куди
Ти квапишся, щоб зникнуть назавжди?
Величні гори й атоми малі —
Все має міру на оцій землі.
А ти, одну коротку мить живий,
Ти лиш стебло на ниві світовій.
Ось небозвід у величі й красі,—
Що перед ним твої страждання всі?
Покинь надію і печаль облиш —
У всесвіті ти порошинка лиш.
На власну долю найпильніше глянь:
Твоє життя мала й коротка грань.
Переступи цю жалюгідну вись —
І не помислиш, що ти жив колись.
Ти — прах і ляжеш в прах, тож кинь журбу,
Прах все прикриє — горе і ганьбу.
Ти зможеш слави досягти завжди,
Коли байдужим будеш до нужди.
Живи, працюй і лиш собі корись,
На пса за кістку не перетворись.
Своїм вогнем палай, мов смолоскип,
Гори, як свічка, їж завжди свій хліб,
Тоді ти переможеш в боротьбі
Й султани світу вклоняться тобі.