— Атож, — відповів шинкар, але тихенько додав: — Коли продаватимеш свою шкуру, я куплю її за ліар і зроблю собі амулет проти марнотратства.
А тим часом молода вродлива жіночка, що ховалася в темному дворі, раз у раз поглядала в вікно на Ламме, але тільки-но він обертався, її гарненьке личко одразу зникало.
А ввечері, коли він піднімався по сходах без світла, спотикаючись після щедрої випивки, він відчув, як якась жінка обійняла його, міцно поцілувала в щоки, в губи і навіть у ніс, змочивши йому обличчя сльозами кохання, і зникла.
У Ламме від випитого злипалися очі, він ліг і одразу заснув, а вранці, прокинувшись, рушив з Уленшпігелем у Гент.
13
Там він шукав свою жінку по всіх kaberdoesj'ах, шинках з музикою і тавернах. Ввечері він зустрівся з Уленшпігелем in den Zingende Zwaan — в "Співучому лебеді". Уленшпігель скрізь, де тільки міг, підбурював і піднімав народ проти катів рідної землі.
На П'ятницькому базарі, біля Dulle Griet — Великої гармати, Уленшпігель ліг ницьма на дорозі.
Повз нього пройшов вугляр і запитав:
— Ти що тут робиш?
— Хочу намочити носа в калюжі, щоб знати, звідки вітер віє, — відповів Уленшпігель.
Потім пройшов столяр і теж спитав:
— Ти що ж, гадаєш, що брук — це перина?
— Незабаром стане він для багатьох укривалом, — відповів Уленшпігель.
Зупинився біля нього чернець:
— Що ти тут робиш, дурню? — запитав він.
— Лігши ницьма, прошу вашого благословення, отче, — відповів Уленшпігель.
Чернець благословив його й пішов.
Тоді Уленшпігель приклав вухо до землі. Мимо йшов селянин:
— Може, чуєш, що там шумить углибині? — запитав він.
— Еге ж, — відповів Уленшпігель, — чую, як росте дерево, що піде на дрова палити бідолашних єретиків.
— А більше нічого не чуєш? — запитав громадський стражник.
— Чую, як іде іспанська кіннота. Коли в тебе є що ховати, то закопай усе в землю, бо незабаром у місті небезпечно буде від злодіїв.
— Він божевільний, — сказав громадський стражник.
— Він божевільний, — повторяли городяни.
14
Тим часом Ламме нічого не їв і не пив — усе думав про чарівне видиво на сходах у Blauwe Lanteern. Душею він линув у Брюгге, і Уленшпігель силоміць мусив тягти його в Антверпен, де він і далі провадив свої марні розшуки.
Сидячи в тавернах серед добрих фламандців-реформатів і волелюбних католиків, Уленшпігель тлумачив їм справжнє значення королівських указів:
— У Нідерландах запроваджують інквізицію, щоб очистити нас від єресі, але цей ревінь очищає тільки наші гаманці. А ми п'ємо тільки ті ліки, які нам до смаку. А коли вони не до вподоби нам, то ми гніваємось, обурюємось і беремо в руки зброю. І король добре це знає. Коли він бачить, що ми і не хочемо ревеню, то виставляє проти нас клістирні трубки, тобто важку й легку артилерію: серпентини, фальконети, кулеврини, широкожерлі мортири. Королівське проносне! Після такого лікування у Фландрії не залишиться жодного заможного фламандця. Щаслива наша країна, що має за лікаря самого короля!
І городяни сміялись. Уленшпігель казав:
— Сьогодні можна й посміятися, але тікайте або за зброю хапайтесь, як прийде той день, коли що-небудь розіб'ється в Соборі Богоматері.
15
П'ятнадцятого серпня, на першу Пречисту, в день, коли освячують плоди й овочі, в день, коли кури, переситившись зерном, глухі до покликів закоханих півнів, біля одної з антверпенських брам якийсь італієць із служників кардинала Гранвелли[145] розбив кам'яне розп'яття, і в той же час із Собору Богоматері вийшла хресна процесія, попереду якої йшли юродиві в зеленому, жовтому, червоному.
Але статуя Діви Марії дорогою зазнала наруги від якихось невідомих людей, і її зразу ж занесли назад до собору і замкнули ратками на амвоні.
Уленшпігель і Ламме ввійшли до собору. А там зібрались нікому не відомі молоді голодранці, халамидники та й ще якісь гольтіпаки. Вони стояли біля хорів, перекривляли один одного, робили різні гримаси, ляпали язиками казна-що і тупотіли ногами. В Антверпені ніхто їх не бачив ні до того, ні після того. Один із них, з обличчям, як печена цибуля, запитав Міке (так вони звали Матір Божу), чого вона злякалась, що так поквапно вернулась у собор.
— Та вже ж не тебе, поганцю замурзаний, — втрутився Уленшпігель.
Молодий хлопець, до якого стосувалися ці слова, кинувся битись, та Уленшпігель схопив його за комір і сказав:
— Зачепи тільки, то й язика з рота виблюєш.
Потім він звернувся до антверпенців, що були в соборі коло нього:
— Signork'и і pagader'и[146], — сказав він, показуючи на молодих голодранців, — не довіряйте їм, це не справжні фламандці, це зрадники, найняті для того, щоб накликати на нас біду, нещастя, згубу.
Потім звернувся до підозрілих осіб.
— Гей ви, ослячі морди, — вигукнув він, — ви ж здихали раніше з голоду, то де ж тепер взяли грошей, які бряжчать у ваших кишенях? Хіба продали наперед свої шкури, щоб з них потім зробити барабани?
— Чи бачили ви такого проповідника? — гукнули незнайомі.
І стали кричати всі враз до Богородиці:
— У Міке гарна сукня! У Міке гарний віночок! От би подарувати їх моїй любці!
Потім вони рушили до дверей, але один із них заліз на амвон і почав звідти верзти всяку нісенітницю. Тоді всі інші вернулись і закричали:
— Спускайся, Міке, спускайся, поки ми тебе самі звідти не стягнули. Сотвори чудо, покажи, що ти вмієш і сама добре ходити, а не тільки заставляти інших, щоб тебе носили, ти, ледарко!
Уленшпігель щосили закричав до них:
— Ану припиніть свою паскудну балачку! Всякий грабунок — це злочин!
Та вони глузували й далі, а деякі з них говорили, що треба зламати хори і стягти Міке додолу.
Тоді стара жінка, що продавала свічки, сипнула їм в обличчя попіл зі своєї жаровні. Але її звалили на підлогу й стали лупцювати. І тоді почалася веремія.
Раптом до собору ввійшов маркграф зі стражниками. Побачивши такий гармидер, він наказав усім вийти, але так нерішуче, що вийшло небагато. Інші сказали:
— Ми хочемо послухати, як попи правитимуть вечерню на честь Міке.
— Вечерні не буде, — відповів маркграф.
— Тоді ми самі її відправимо, — заявили нікому не відомі голодранці.
І в соборі залунала пісня. Деякі з тих голодранців свистіли у krieke steenen — у вишневі кісточки і кричали: