І він почав розглядатися між молодими, вродливими богомолками, але не знайшов між ними своєї дружини.
12
Уленшпігель і Ламме прибули до місця, що звалося Minnewater — Вода кохання. А втім, великі вчені, усякі там мудрії, кажуть, що це просто Minrewater — Вода міноритів.
Уленшпігель і Ламме, сівши на бережку, дивилися, як під деревами, що утворили з віття й листя ніби низьке склепіння, гуляли, побравшись за руки, тісно притулившись одне до одного, заквітчані жінки й чоловіки, дівчата й хлопці, і вони так ніжно заглядали одне одному в очі, що здавалося, крім самих себе, не бачили нічого більше на цьому світі. Дивлячись на них, Уленшпігель згадав Неле й сумно сказав:
— Ходімо пити.
Та Ламме не чув, що говорить Уленшпігель, а дивився на закохані пари.
— Отак і ми колись, я і моя дружина, милувалися під носом у тих, що сиділи самотні без любки на бережку, як ось ми з тобою.
— Ходімо вип'ємо, — знову сказав Уленшпігель, — ми знайдемо Сімох на дні кухля.
— Що ти верзеш, наче п'яниця? — відказав Ламме. — Ти ж знаєш, що Семеро — це велетні, які не вмістилися б на весь зріст навіть у соборі Христа-Спасителя.
Уленшпігель, сумно мріючи про Неле, водночас думав і про те, що добре було б у якомусь заїздику знайти м'яку постіль, смачну вечерю, привітну хазяйку. Він знову сказав:
— Ходімо вип'ємо!
Та Ламме зовсім його не слухав і промовив, дивлячись на дзвіницю Собору Богоматері:
— Свята Діво Маріє, покровителько тих, що любляться по закону, сподоби мене ще раз побачити її білі перса, ці м'які подушечки.
— Ходімо пити, — квапив Уленшпігель, — ти знайдеш її в шинку, де вона виставляє напоказ п'яницям свої принади.
— І ти смієш так погано думати про неї? — образився Ламме.
— Ходімо пити, — правив своєї Уленшпігель, — вона вже, напевне, хазяйнує десь у шиночку.
— Тобі хочеться випити, от ти й сердишся.
Уленшпігель вів далі:
— Можливо, вона вже приготувала для бідних мандрівників доброї тушкованої яловичини з гострими приправами, аромат яких сповняє повітря, нежирної, ніжної, сочистої, як пелюстки троянди, що плаває, наче риба на Масляну, серед гвоздики, мускатного горіха, півнячих гребінців, телячих залоз та інших божественних наїдків.
— Негіднику, — мовив Ламме, — ти, напевне, хочеш мене доконати. Чи ж ти забув, що ми вже два дні не бачили нічого, крім сухого хліба й ріденького пива?
— Тобі хочеться їсти, — от ти й сердишся, — відповів Уленшпігель. — Ти аж плачеш, так хочеш їсти, ну то й ходімо їсти й пити. Ось півфлорина, буде за що побенкетувати.
Ламме зрадів. Вони знайшли свого візка і поїхали по місту, шукаючи кращого заїзду. Але, побачивши кілька гидких пик baes'ів і мало привітних baesin[144], ніде не зважилися зупинитись, знаючи, що люта пика — це погана вивіска для шинків.
Вони приїхали на Суботній ринок і зайшли до шинку під вивіскою Blauwe Lanteern — "Блакитний ліхтар". Baes — господар шинку, як видалося їм, мав трохи привітніше обличчя.
Вони поставили свій візок у повітку, а віслюка завели в стайню, давши йому до компанії торбу з вівсом. Потім замовили вечерю, наїлися досхочу, добре виспались і встали, щоб знов наїстися. Ламме їв, аж за вухами лящало, і все примовляв:
— Я відчуваю у своєму шлунку божественну музику.
Коли ж настав час платити, baes підійшов до Ламме й сказав:
— З вас належить десять патарів.
— Вони в нього, — мовив Ламме, показуючи на Уленшпігеля. Але той відповів:
— У мене зовсім нема грошей.
— Ані півфлорина? — запитав Ламме.
— Анічогісінько, — відповів Уленшпігель.
— Добре діло, — сказав baes, — тоді я здеру з вас куртки й сорочки.
Тоді Ламме, що набрався таки з пляшки сміливості, загорлав:
— А коли я ще захочу наїстися й напитись, я, я, наїстись і напитись, еге ж, напитись хоч на двадцять сім флоринів, то що? Не зроблю цього? Ти що ж, гадаєш, що моє черево нічого не варте? Хвалити Бога, воно досі живилося самими ортоланами. Ти ніколи не носитимеш такого під своїм засмальцьованим поясом. Бо ти злюка і весь свій жир носиш на комірі своєї куртки, не так, як у мене — три пальці смачного сальця на череві.
Baes трохи не сказився. Він був заїка, а зараз аж захлинався словами, і що швидше він говорив, то гучніше пирхав, наче пес, що з води виліз. Уленшпігель кидав йому в ніс кульки з хліба, а Ламме все більше розпалювався і кричав:
— То ти що ж, думаєш, я не маю чим заплатити за твої три дохлих курки, і за четверо паршивих курчат, та за дурного павича, що тягав свого задрипаного хвоста на курнику? Якби твоя шкура не була сухіша за шкуру старого, нічого не вартого півня, якби твої кості не скрипіли так у твоїх грудях, то я б ще мав за що з'їсти і тебе, і твого зашмарканого слугу, і твою сліпу служницю, і твого кухаря, котрий, як нападе його короста, то й почухатися не годен, такі в нього короткі руки. Чи ви бачили його? Гляньте-но на цього гарного птаха, що за півфлорина хоче відібрати у нас куртки й сорочки. Ану скажи мені, що коштує усе твоє манаття, задрипаний нахабо, — я дам тобі за нього хіба що три ліари.
Але baes розлютився ще більше і ледве дух переводив від злості.
А Уленшпігель тим часом кидав у нього кульками з хліба.
Ламме ревів, як лев:
— Скільки, по-твоєму, здохлятино, вартий добрий осел з гарною мордочкою, з довгими вухами, широкими грудьми, міцними ногами? Вісімнадцять флоринів щонайменше, хіба не правда, паскудний трактирнику? Та ти не назбираєш стільки іржавих цвяхів у своїй скрині, скільки золотих варта ця чудова худобина.
Baes ще дужче сопів, але не смів і поворухнутись.
А Ламме все молов:
— А скільки, по-твоєму, вартий добрячий ясеновий візок, пофарбований у червоне, з будою куртрейського полотна, щоб захиститись від сонця й негоди? Двадцять чотири флорини щонайменше. Еге ж? А скільки це буде вісімнадцять флоринів та двадцять чотири? Говори, паршивий скнаро! Сьогодні маємо базарний день, у твоїй поганій корчмі он скільки людей. І не змигнеш, як я їм усе продам.
Він так і зробив, бо Ламме знали всі. Йому дали за візка з ослом сорок чотири флорини і десять патарів. А тоді, брязкаючи золотом перед самим шинкаревим носом, він вигукнув:
— Чуєш, як тут пахне майбутніми гулянками?