Тоді суддя сказав йому:
— Кайся і молись Богові.
Але рибник почав блюзнити:
— А хіба ж не Господь Бог створив мене таким, як я є? Я чинив не зі своєї волі, а з волі природи. Тигри люті, ви несправедливо караєте мене! Не паліть мене… Я не зі своєї волі чинив таке! Пожалійте, я бідний і старий. Я й так умру від ран. Не паліть мене!
Тоді його привели до Vierschare, під липу, щоб оголосити вирок перед усім народом.
І він був засуджений, як жахливий злочинець, душогуб і блюзнір, до такої кари: язика йому проштрикнути розпеченим залізом, праву руку відрубати, а самого палити на повільному вогні до смерті перед брамою ратуші.
А Торія кричала:
— Так йому й треба. Тепер він заплатить за все!
А народ кричав:
— Lang leven de Heeren van de wet! (Хай живуть панове судді!)
Рибника відвели у в'язницю, де йому дали м'яса й вина. Він дуже зрадів і сказав, що зроду ще не їв і не пив так смачно, але ж король не збідніє від того, що почастує його наостанку добрим обідом, бо він успадкує по ньому все його майно.
І він гірко засміявся.
Другого дня, на світанку, коли його вели на страту, він побачив Уленшпігеля, який стояв біля вогнища, і крикнув, показуючи на нього пальцем:
— Оцього-о також треба стратити як убивцю старого чоловіка! Десять років тому він кинув мене в канал у Дамме за те, що я доніс на його батька. А я ж вчинив це як вірнопідданий його католицької величності.
З дзвіниці Собору Богоматері залунав похоронний дзвін.
— По тобі також дзвонить цей дзвін, — гукнув рибник до Уленшпігеля, — тебе повісять, бо ти вбивця!
— Рибник бреше! — закричав натовп. — Бреше душогуб, катюга!
А Торія, наче божевільна, жбурнувши в нього камінь, поранила йому лоба й крикнула:
— Якби ж то він тебе втопив! Ти не вбив би моєї донечки, кровопивце!
Уленшпігель не відізвався й словом, а Ламме сказав:
— А хто бачив, як він тебе кидав у канал?
Уленшпігель мовчав.
— Ніхто не бачив, — кричав народ, — він бреше, катюга!
— Ні, не брешу! — вигукнув рибник. — Він кинув мене в воду, хоч як я благав пощади, і я ледве врятувався, вчепившись за човен коло берега. Мокрий як хлющ, я весь тремтів і насилу доліз до свого убогого житла. Я лежав у пропасниці і мало не вмер, бо ніхто не доглядав мене.
— Ти брешеш! — перебив його Ламме. — Ніхто цього не бачив.
— Ніхто, ніхто не бачив! — кричала Торія. — У вогонь катюгу! Перед смертю йому потрібна ще одна жертва, у вогонь його, хай заплатить! Він бреше! Якщо ти й зробив це, Уленшпігелю, не признавайся. Ніяких свідків нема. Хай розплатиться на повільному вогні, під розпеченими кліщами!
— Ти хотів його вбити? — спитав суддя Уленшпігеля.
Уленшпігель відповів:
— Я кинув у воду донощика, вбивцю Клааса. Попіл бився в мої груди.
— Він признався! — крикнув рибник. — Він також повинен умерти. Де шибениця? Хай я подивлюся. Де кат з мечем правосуддя? Подзвін також і по тобі, негіднику, що намірявся вбити старого чоловіка.
Уленшпігель знову сказав:
— Я кинув його в воду, щоб утопити. Попіл бився в мої груди.
А жінки з натовпу кричали:
— Навіщо ти признався, Уленшпігелю? Ніхто ж не бачив. Тепер ти вмреш.
А рибник реготав, аж підстрибував від зловтіхи, ворушачи зв'язаними руками, обмотаними закривавленим ганчір'ям.
— Він помре! — кричав рибник. — Він піде з цього світу в пекло з мотузкою на шиї, як злодій, волоцюга, вбивця. Він помре. Бог справедливий.
— Ні, він не помре, — сказав суддя. — У Фландрії, по закону, коли минуло десять років після вбивства, злочинець не підлягає карі. Уленшпігель скоїв лихий учинок, але з синівської любові, і його за це не притягнуть до суду.
— Хай живе закон! — гукнув народ.
Із дзвіниці Собору Богоматері залунав похоронний дзвін.
І рибник, заскреготівши зубами, похилив голову і заплакав уперше в житті.
Йому відрубали руку, проштрикнули язика розпеченим залізом і спалили на повільному вогні перед ратушею в присутності суддів.
Перед смертю він закричав:
— Король не дістане моїх грошей, я збрехав… Тигри кровожерні!.. Я ще вернуся, щоб вас покусати.
А Торія кричала:
— Ось розплата, ось розплата! Гляньте, як корчаться його руки, ноги, що поспішали на вбивство. Вже димить тіло душогуба! Його біла шерсть, шерсть гієни, горить на блідому писку! Це розплата! Це розплата!
І рибник вмер, виючи як вовк.
А із дзвіниці Собору Богоматері лунало подзвіння.
А Ламме та Уленшпігель знову сіли на своїх ослів.
А Неле-страдниця залишилася біля Катліни, що кричала безперестану:
— Заберіть вогонь! Голова горить! Вернися до мене, Гансе коханий.
Книга четверта
1
У Гейсті Уленшпігель і Ламме дивилися з дюни, як прибувають з Остенде, Бланкенберга, Кнокке рибальські судна, повні озброєних людей, які, за прикладом зеландських гезів, носили на шапках срібний півмісяць із написом: "Краще служити туркові, аніж папі".
Уленшпігель був радий, він співав жайворонком, а йому відповідав бойовий крик півня.
Поспродавши наловлену рибу, люди сходили на берег в Емдені. Там ще перебував Гільйом де Блуа[209], що з наказу принца Оранського лаштував кораблі.
Уленшпігель і Ламме прибули в Емден саме тоді, коли з наказу Трелонга кораблі гезів вийшли в море.
Трелонг просидів у Емдені одинадцять тижнів і знудився страшенно. Він усе ходив то з корабля на берег, то з берега на корабель, наче ведмідь на ланцюгу.
Тиняючись по набережній, Уленшпігель і Ламме побачили одного пристойного видом, але трохи смутного сеньйора, що виколупував своїм списом камінь з бруку. Хоч йому й не щастило цього зробити, проте він намагався довести справу до кінця. А позад нього в цей час якийсь пес гриз кістку.
Уленшпігель підійшов до пса і вдав, ніби хоче відібрати в нього кістку. Пес загарчав. Уленшпігель і далі дражнив його. Пес почав несамовито гавкати.
Сеньйор, обернувшись на гавкіт, сказав до Уленшпігеля:
— Чого ти причепився до собаки?
— А навіщо ви, мессіре, причепилися до бруку?
— Це зовсім не одне й те саме, — відповів сеньйор.
— Різниця невелика, — мовив Уленшпігель. — Пес держиться за свою кістку і не хоче її віддати, а камінь держиться за брук і хоче там залишитись. Коли такі люди, як ви, б'ють байдики на вулиці, то невелика біда, якщо такі люди, як ми, побайдикуємо біля пса.