Ламме тримався позад Уленшпігеля і не озивався й словом.
— Хто ти? — запитав сеньйор.
— Я Тіль Уленшпігель, син Клааса, спаленого на вогнищі за віру.
Тут він заспівав жайворонком, а сеньйор відповів півнем.
— Я адмірал Трелонг, — сказав сеньйор, — чого ти хочеш від мене?
Уленшпігель розповів про свої пригоди і передав йому п'ятсот каролю.
— А хто цей товстун? — запитав Трелонг, показуючи пальцем на Ламме.
— Мій вірний товариш, — відповів Уленшпігель. — Він хоче, як і я, заспівати на твоєму кораблі могутнім голосом аркебузи пісню визволення рідної землі.
— Ви обидва добрі хлопці, — сказав Трелонг. — Ідіть на мій корабель.
Це було в лютому. Дув різкий вітер, брався добрячий мороз. Пронудившись ще три тижні, Трелонг покинув нарешті Емден. Відпливши з Флі[210], він узяв курс на Тессель[211], але змушений був повернути на Вірінген[212], і тут його корабель застряв серед льоду.
Незабаром навколо корабля знялася весела метушня — катання на санчатах і на ковзанах. Хлопці-ковзанярі були всі в оксамиті, дівчата — у кофтах і спідницях, гаптованих золотом, бісером, з червоними, блакитними облямівками. Юнаки і дівчата гасали туди й сюди, сміялися, мчали одне за одним низкою або парами, співали на льоду пісень про кохання або заходили випити пива чи горілки в крамнички, прикрашені прапорами, закусити апельсинами, фігами, peperkoek'ами, schol'ями (камбалою), яйцями, вареними овочами, heetekoek'ами, тобто оладками, й вінегретом, а навколо під полозками санчат скреготів лід.
Ламме, шукаючи свою дружину, також бігав на ковзанах, як і вся ця весела компанія, але часто падав.
Тим часом Уленшпігель надибав невеличку таверну на набережній, де можна було випити й попоїсти за недорогу ціну; йому також приємно було погомоніти зі старою baesine.
Якось у неділю, о дев'ятій годині, він зайшов туди пообідати.
— Однак, — мовив він до вродливої жіночки, що підійшла прислужити йому, — як же ти помолоділа, хазяєчко, де ділися твої колишні зморшки? У твоєму ротику всі твої зубки білі й цілі, а щічки червоні, як вишні. Чи не мені призначена ця мила і лукава усмішка?
— Авжеж! — відповіла вона. — Ну то чого тобі подати?
— Подай себе, — сказав він.
— А чи не забагато буде для такого худяка, як ти? — мовила вона. — Чи не хочеш якогось іншого м'яса?
Уленшпігель не відповів.
— А куди подівся, — запитала жіночка, — отой чоловік гарної вроди, ставний, огрядний, якого я часто бачила коло тебе?
— Ламме? — перепитав він.
— Куди ж він подівся? — знову спитала вона.
— Він наминає в крамничках варені яйця, копчені вугри, солону рибу, zuurtje[213] і все, що тільки можна розжувати. А ходить він туди, бо сподівається зустріти там свою жінку. Ах, чому ти не моя жінка, красунечко мила? Хочеш п'ятдесят флоринів? Чи, може, золоте намисто?
Вона аж перехрестилась.
— Мене ані купиш, ані візьмеш силою, — сказала вона.
— Хіба ж ти нікого не любиш? — запитав він.
— А чого ж? Тебе люблю як свого ближнього, але найбільше люблю Господа нашого Ісуса Христа і святу Діву Марію, які наказали мені вести цнотливе життя. Суворі і важкі ці обов'язки, але Господь допомагає нам, бідним жінкам. Проте є такі, що піддаються спокусі. А чи веселий твій товстий друг?
Уленшпігель відповів:
— Він веселий, як їсть, сумний, як поститься, і завжди мріє про щось. А ти веселої чи сумної вдачі?
— Ми, жінки, — рабині тих, хто нами володіє!
— А коли вами володіє примха? — запитав він.
— І примхи також, — відповіла вона.
— Я зараз скажу Ламме, щоб прийшов до тебе.
— Не треба, — відповіла вона. — Він плакатиме, і я плакатиму.
— Ти, може, бачила його жінку? — запитав Уленшпігель. Вона, зітхнувши, відповіла:
— Його жінка грішила з ним і тепер мусить відбувати тяжку покуту, їй відомо, що він іде на море воювати за перемогу єресі, — про це важко й помислити християнській душі. Захищай його від нападів, доглядай, як поранять, — це просила тобі передати його дружина.
— Ламме брат мій і друг, — мовив Уленшпігель.
— Ах, — вигукнула вона, — якби ж то ви вернулися в лоно матері нашої святої церкви!
— Вона пожирає своїх діток, — відповів Уленшпігель і пішов.
Одного ранку, в березні, коли дув безперестанку рвучкий вітер, а мороз сковував воду все товщим льодом, тримаючи в міцному полоні корабель Трелонга, так що він не міг вийти в море, солдати і матроси з корабля розважалися катанням на санчатах і ковзанах.
Уленшпігель сидів у таверні, і гарненька служниця сумно сказала, наче її щось гнітило:
— Бідний Ламме! Бідний Уленшпігель!
— Чого ти бідкаєшся? — запитав він.
— Ой, яке горе, — промовила вона, — що ви не вірите в святу месу! Ви напевне потрапили б у рай, та й на цьому світі я могла б допомогти вам урятуватися.
Побачивши, що вона підійшла до дверей і уважно прислухається, Уленшпігель запитав її:
— Чи не хочеш ти почути, як іде сніг?
— Ні, — відповіла вона.
— То, може, прислухаєшся, як виє вітер?
— Ні, — ще раз сказала вона.
— А може, слухаєш, як наші хоробрі моряки веселяться в сусідній корчмі?
— Смерть скрадається, наче злодій, — сказала вона.
— Смерть? — перепитав Уленшпігель. — Я тебе не розумію; підійди ближче і скажи ясно.
— Вони там, недалечко, — відповіла вона.
— Хто "вони"?
— Хто? — повторила вона. — Солдати Сімонсена Роля. Вони ось-ось кинуться на вас з ім'ям герцога на вустах. Вас годують тут на заріз, як биків. Ах, чому я про це щойно довідалась? — вигукнула вона, заливаючись сльозами.
— Не плач і не кричи, — сказав він до неї, — і побудь тут!
— Не викажи мене, — сказала вона.
Уленшпігель вискочив з дому і щодуху побіг по всіх крамничках, тавернах і кожному солдатові й матросу шепнув на вухо: "Іспанці йдуть"!
Всі кинулись на корабель і, миттю приготувавшись до бою, стали чекати ворога.
Уленшпігель сказав до Ламме:
— Чи бачиш ти он там славненьку молодичку в чорній сукні з червоною облямівкою, оту, що стоїть на набережній, затуливши обличчя білою хустиною?
— А мені зараз не до неї, — відповів Ламме. — Я змерз і хочу спати.
З цими словами він загорнувся в opperstkleed і зробився, наче глухий.
Уленшпігель упізнав жінку і крикнув до неї з корабля:
— Поїдемо з нами!
— З вами хоч і в могилу, — відповіла вона, — та не можу…