— Попіл Клааса бився в мої груди, — відповів Уленшпігель.
Тоді суддя сказав:
— Ти матимеш половину майна вбивці.
— Віддайте його родичам загиблих, — відповів Уленшпігель.
Прийшли Ламме і Неле. Неле сміялась і плакала від радості й цілувала свого коханого Уленшпігеля. Ламме, важко гопцюючи, плескав його по животу і вигукував:
— Ось хто сміливий, незрадливий, вірний! Це мій найкращий друг. Серед вас, селюків, таких нема.
А рибалки сміялися й кепкували з Ламме.
44
Другого дня задзвонив дзвін, званий borgstorm, скликаючи суддю, старшин, писарів до Vierschare, на чотири дернових лави під дерево правосуддя — під прекрасну липу.
Навколо зібрався простий люд.
На допиті рибник не признавався ні в чому, навіть коли йому показали три пальці, відрубані солдатом, яких йому бракувало на правій руці. Він усе повторював:
— Я бідний і старий, згляньтеся наді мною.
Але народ ремствував і гукав:
— Ти старий вовк, ти вбивав дітей! Нема йому помилування, панове судді!
Жінки кричали:
— Чого вирячився на нас своїми холодними очима! Ти людина, а не диявол, і ми не боїмося тебе. Тварюко жорстока, боязкіша за кішку, що скрадається до пташенят у гнізді. Ти вбивав нещасних дівчаток, що тільки хотіли чесно прожити своє життя.
— Хай розплатиться на повільному вогні, під розпеченими кліщами! — кричала Торія.
І, незважаючи на варту, матері казали хлопчакам кидати каміння в рибника. А хлопчаки до цього охочі; коли рибник дивився на них, вони свистіли й безперестану гукали:
— Bloedzuyger! (Кровопивця!) Sla dood! (Убийте його!)
А Торія кричала не вгаваючи:
— Хай заплатить! На повільному вогні, під розпеченими кліщами, хай заплатить!
А юрба гула. Жінки говорили між собою:
— Гляньте-но! Він аж дрижить від холоду під таким ясним сонцем. Підставляє під тепло свої сиві патли і пику, що йому подряпала Торія.
— Він тремтить від болю!
— Це Суд Божий.
— Який у нього жалюгідний вигляд.
— А гляньте на руки душогуба, — вони зв'язані спереду, і з ран від капкана йде кров.
— Хай заплатить, хай заплатить! — кричала Торія.
А він скиглив:
— Я бідний, відпустіть мене.
І всі, навіть судді, сміялися з нього. Він пускав облудні сльози, щоб викликати жаль до себе. І жінки сміялись.
Через те що підстав для тортур було досить, суд присудив катувати його доти, поки не признається, як він убивав, де убивав, звідки виходив, де пограбовані речі його жертв і де сховано гроші.
У катівні його взули в дуже тісні чоботи з сириці, а потім суддя запитав, як сатана навіяв йому ці лихі думки і штовхнув на такі жахливі злочини.
Він відповів:
— Сатана — це я сам, таке моє єство. З дитинства я був потворним, нездатним до фізичних вправ, усі зневажали мене й лупцювали нещадно. Ні хлопчаки, ні дівчата не мали до мене ніякого жалю. В молоді роки жодна жінка не хотіла мати зі мною діла, навіть і за гроші. Тоді я люто зненавидів усе, що народжене жінкою. Тому я й доніс на Клааса, що його всі любили. А я любив тільки гроші. Це були мої коханки — біляві чи золотаві. Клаасова смерть пішла мені на пожиток і втіху. Мені все дужче хотілося жити, як вовк, мене палило бажання кусатись. У Брабанті я побачив вафельницю і подумав, що з неї може вийти добра залізна паща. О, як би я радо схопив вас нею за в'язи, ви, кровожерні тигри, що так охоче тішитесь муками старого! Я вас кусав би з куди більшою радістю, ніж цього солдата або дівчину. Бо, побачивши її таку гарненьку, як вона спала на піску і тримала в руках гаманця з грішми, я відчув хіть та й жаль до неї. Але я вже надто старий і не міг її взяти, тому я вкусив її.
На запитання судді, де він мешкає, рибник відповів:
— В Рамскапелі. Звідти я ходив до Бланкенберга, Гейста і навіть до Кнокке. В неділю і в базарні дні я готував у цій вафельниці вафлі по-брабантському і продавав їх у навколишніх селах. Вафельниця була в мене чистенька, змащена жиром. А вафлі, ці чужоземні ласощі, добре спродувались. Коли ви хочете знати, чому ніхто не впізнавав мене, я можу сказати: тому, що я мазав обличчя і фарбував волосся в рудий колір. Що ж до вовчої шкури, на яку ви показуєте пальцями, злісно мене допитуючи, я вам скажу, бо зневажаю вас: я вбив двох вовків у Равесгоольському і Мальдегемському лісі, зшив їхні шкури докупи і залазив у них. А ховав їх у ящику в дюнах біля Гейста. Там і одежу ховав, зняту з убитих, щоб згодом продати її при добрій нагоді.
— Підсуньте його ближче до вогню, — сказав суддя.
Кат підсунув його ближче.
— Де твоє золото? — знову запитав суддя.
— Цього король не знатиме, — відповів рибник.
— Підсмаліть-но його дужче свічками, — сказав суддя. — Підсуньте ще ближче до вогню.
Кат послухався, і рибник заверещав:
— Я нічого не скажу. Я вже й так багато набалакав, досить, щоб мене спалили. Я не чаклун — чого ви мене смалите? Кров іде з моїх ніг, бачите самі, кров іде. Ці чоботи немов з розпеченого заліза. Моє золото? Еге ж, це мої єдині друзі на цьому світі… Відсуньте мене від вогню. Вони в моєму льоху, в Римскапелі, у скрині… Залиште їх мені! Змилуйтесь і пожалійте, панове судді! Проклятий кате, забери свічки… А він ще гірше смалить… Гроші в скрині з подвійним дном, загорнуті в повсть, щоб не бряжчали, як пересувати скриню. Ось тепер я все сказав. Відсуньте мене!
Коли його відсунули від вогню, він злісно засміявся.
Суддя запитав, чого він сміється.
— Того, що більш не пече, — відповів він.
Суддя запитав його:
— А чи ніхто не просив тебе показати твою зубату вафельницю?
Рибник відповів:
— Та й інші такі самі, тільки в моїй просвердлено дірочки, куди я вгвинчував залізні зуби. Вранці я їх виймав; селяни охочіше купували мої вафлі, аніж в інших продавців. Вони їх називають waefels met brabandsche knoopen (вафлі з брабантськими ґудзиками), бо коли зуби повиймати, то дірочки залишають на вафлях маленькі кружечки, схожі на ґудзики.
Тоді суддя запитав ще:
— Коли ти нападав на свої нещасні жертви?
— І вдень і вночі. Вдень, особливо в суботу, коли в Брюгге бував великий базар, я блукав по дюнах і шляхах зі своєю вафельницею, чигаючи на перехожих. Коли я бачив селянина, який ішов понуро й сумно, я його не зачіпав, бо це означало, що в гаманці у нього порожньо. Якщо ж подорожній був веселий, то я знав, що у нього гроші є. Я йшов за ним назирці, кусав його зненацька за шию і відбирав у нього гаманця. І це не тільки тут, у дюнах, а й по всіх шляхах і путівцях.