Вдаючи, ніби хоче сісти, Уленшпігель важко повалився на стежку, як п'яний, і знову почав блювати.
Потім кроків за два від нього брязнуло залізо, клацнув капкан і розлігся людський крик.
— Weerwolf, — сказав собі Уленшпігель, — попався передніми лапами в капкан. Ось він, виючи, піднімається; струшує капкан, хоче втекти. Тепер не втечеш.
Він вистрелив з арбалета і влучив йому в ногу.
— Ось він падає поранений, — сказав Уленшпігель і закигикав чайкою.
І вмить на сполох задзвонив церковний дзвін, і пронизливий хлоп'ячий голос закричав на все село:
— Вставайте, хто спить! Вовкулаку спіймано!
— Слава Богу, — сказав Уленшпігель.
Торія, мати Беткін, Лансам, її чоловік, Йоос і Міхель прибігли з ліхтарями найперші.
— Впіймано? — запитали вони.
— А дивіться он на дорозі, — відповів Уленшпігель.
— Слава Богу! — вигукнули вони і перехрестились.
— А хто дзвонив? — запитав Уленшпігель.
Лансам відповів:
— Мій старший. Молодший бігає по селу, стукає у двері і гукає, що вовкулаку впіймано. Слава тобі, Господи!
— Попіл б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.
Раптом weerwolf заговорив:
— Пожалій мене, Уленшпігелю!
— Вовк говорить! — вигукнули всі і стали хреститись. — Це диявол, бо навіть знає, як звати Уленшпігеля.
— Пожалій мене, пожалій! — благав голос. — Скажи, щоб перестали дзвонити, це похоронний дзвін! Пожалій, я зовсім не вовк. Мої руки перебиті капканом. Я старий і стікаю кров'ю, зглянься! Чий це пронизливий голос будить село? Зглянься!
— Я вже чув колись твій голос, — палко вигукнув Уленшпігель. — Ти рибник, вбивця Клааса, вампір, шо загриз бідолашних дівчаток. Городяни й городянки, не бійтесь його зовсім! Це старшина рибників, через якого померла Сооткін.
І він схопив його одною рукою за горло, а другою став витягати ножа.
Але Торія, мати Беткін, зупинила Уленшпігеля.
— Його треба взяти живого! — крикнула вона і, кинувшись до нього, почала рвати йому сиве волосся і дряпати нігтями обличчя.
Вона аж вила і гарчала від горя й люті.
Weerwolf, руки якого були затиснуті в капкані, аж звивався від страшного болю.
— Згляньтеся! — кричав він. — Пожалійте! Відженіть цю жінку! Я дам вам два каролю! Розбийте дзвін! Нащо діти так голосно кричать?
— Не вбивайте його! — кричала Торія. — Не вбивайте, хай заплатить за все! Це дзвонять по тобі, це по тобі дзвонять, мерзенний вбивцю! На повільному вогні його, розпеченими кліщами! Не вбивайте його, хай за все заплатить!
Тим часом Торія знайшла на землі вафельницю з довгими ручками. Оглянувши її при світлі смолоскипів, вона побачила всередині, між двома бляхами, де були вибиті глибокі ромби — звичайна форма вафель у Брабанті, — прироблені великі гострі зуби, наче в залізній пащі. Коли Торія відкрила її, то вафельниця стала схожа на пащу хорта.
Тримаючи вафельницю, Торія то відкривала, то закривала її, клацаючи залізом. Вона немов знавісніла. Скрегочучи зубами, вона хрипіла, неначе в агонії, стогнала від муки, якої завдавала їй жадоба помсти, а потім почала вафельницею кусати впійманого в капкан рибника за руки, за ноги, особливо намагаючись вхопити його за шию, водно примовляючи:
— Отак він кусав цими залізними зубами мою Беткін. Він заплатить за все. А що, тече твоя кров, душогубе? Господь справедливий. Це по тобі дзвонять. Беткін кличе до помсти. Чи відчуваєш ці зуби? Це паща Господня!
І вона кусала його без жалю безперестанку, а коли не могла вкусити, то била вафельницею. Але не вбивала до смерті, щоб лютіше помститися.
— О, змилуйтеся! — кричав рибник. — Уленшпігелю, удар ножем, я скоріше вмру. Проженіть цю жінку! Розбийте похоронний дзвін! Вбийте дітей, що скликають народ!
А Торія все кусала, аж поки один старий чоловік не змилосердився і не вирвав у неї з рук вафельниці.
Тоді Торія плюнула в лице weerwolf'у і почала рвати на ньому волосся, примовляючи:
— Ти заплатиш, на повільному вогні, під розпеченими кліщами. Своїми пазурами видеру тобі очі!
Тим часом, почувши, що weerwolf — це людина, а не диявол, прибігли з Гейста всі рибалки, хлібороби й жінки — хто з ліхтарем, хто з запаленим смолоскипом. І всі кричали:
— Мерзотний душогубе, де ти сховав золото, награбоване у нещасних жертв? Все віддай назад!
— У мене нічого немає, пожалійте мене, — бурмотів рибник.
А жінки кидали в нього каміння і пісок.
— Нехай заплатить за все! Настав час розплати, — кричала Торія.
— О, пожалійте! — скиглив він. — Я весь у крові. Я сходжу кров'ю. Пожалійте!
— Вистачить ще в тебе крові на розплату! — кричала Торія. — Змастіть йому руки бальзамом. Розплатишся на повільному вогні, коли тобі відірвуть руки розпеченими кліщами. За все заплатиш!
І вона знову кинулась бити його, але впала непритомна на землю. І лежала доти, поки сама не прийшла до пам'яті.
Тим часом Уленшпігель, звільняючи з капкана руки рибника, помітив, що на правій руці в нього бракує трьох пальців. Він наказав міцно його зв'язати і покласти в кошик для риби. Чоловіки, жінки й підлітки, міняючись по черзі, понесли його в Дамме, щоб там віддати до суду. По дорозі вони світили собі ліхтарями й смолоскипами.
А рибник безперестану кричав:
— Розбийте дзвони! Вбийте дітей, хай не скликають народу!
А Торія кричала своє:
— Хай за все заплатить на повільному вогні, під розпеченими кліщами! Хай заплатить!
Потім обоє замовкли. І Уленшпігель не чув уже нічого, крім уривчастого дихання Торії, важких чоловічих кроків на піску і громового бурхання моря.
З сумом у серці дивився він на хмари, що мчали шалено по небу, на морські хвилі, що виблискували вогненними гривами піни, на світло ліхтарів і смолоскипів та на бліде обличчя рибника, що втупив у нього лютий погляд.
І попіл бився в його груди.
Так ішли вони чотири години до Дамме, а там їх зустріли юрби людей, бо новина вже дійшла й сюди. Всі хотіли бачити впійманого. Городяни йшли за рибалками, кричали, співали, танцювали, вигукуючи:
— Weerwolf'a впіймано, впіймано вбивцю! Хай живе Уленшпігель! Довгих літ нашому братові Уленшпігелю! Lang leven onsen breeder Ulenspiegel!
Це було всенародне свято.
Коли вони йшли повз будинок судді, той вийшов на гамір і сказав до Уленшпігеля:
— Ти переміг! Хвала тобі і слава!