І було наказано: по всьому графству, а особливо в Дамме, Гейсті і Кнокке, правити молебні й читати молитви.
І народ, зітхаючи, юрбами йшов до церков.
У Гейсті, де було виставлене тіло бідної дівчини, гірко плакали чоловіки й жінки, дивлячись на її закривавлену й розірвану шию. А бідна мати на всю церкву голосила:
— Я сама піду на цього weerwolf'а і загризу його своїми зубами!
Жінки, ридаючи, схвалювали цей намір, проте деякі говорили:
— Ти ж не вернешся більше.
Вона таки пішла на розшуки вовкулаки з добре озброєним чоловіком і двома братами. Вони шукали на березі моря, в дюнах, у долині, але так і не знайшли нічого. Чоловік одвів її додому, бо ночі були холодні і вона застудилась, і разом з братами доглядав її, лагодив сіті для майбутньої ловлі.
Суддя міста Дамме, вважаючи, що weerwolf — це тварина, яка живиться тільки кров'ю, а не грабує своїх мертвих жертв, дійшов висновку, що за ним слідом, безперечно, йдуть різні злодії й бродяги, які ховаються в дюнах і користуються з цих мерзенних вчинків, а тому наказав ударити у дзвін і, скликавши городян, звелів усім озброїтися хто чим може, хоч і палицею, і зробити облаву на всіх жебраків і бродяг, половити їх, обшукати, щоб побачити, чи немає в їхніх торбах золота або хоч якихось клаптів з одежі вбитих. А тоді, хто здоровий, відправити на королівські галери, а старих і хворих пустити на волю.
Проте і на цей раз не знайшли нікого.
Тоді прийшов до судді Уленшпігель і сказав:
— Я вб'ю weerwolf'а.
— А чому ти такий певний у цьому? — запитав суддя.
— Попіл б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель. — Дозвольте мені тільки попрацювати в громадській кузні.
— Гаразд, — мовив суддя.
Не сказавши нікому в Дамме й слова про свій намір, Уленшпігель пішов у кузню і тайкома від усіх викував велику добрячу пастку на дичину.
Другого дня, в суботу, улюблений вовкулачин день, Уленшпігель взяв листа від судді до гейстського священика, сховав пастку під полу і, озброївшись добрим арбалетом та гострим ножем, вийшов із Дамме.
Вирушаючи в дорогу, він сказав:
— Піду постріляю чайок, а з їхнього пуху зроблю подушку для дружини нашого судді.
Шлях у Гейст ішов берегом моря. Велетенські хвилі з громовим гуркотом розбивались об берег і котилися назад. Шалений вітер, що дув з боку Англії, свистів і завивав у снастях прибитих до берега кораблів. Один рибалка сказав йому:
— От шалений вітер! Це наша загибель. Ще вночі море було спокійне, а як зійшло сонце, то раптом і розбурхалось. Тепер вийти в море і гадки не може бути.
Уленшпігель зрадів, — у разі потреби він матиме вночі допомогу.
У Гейсті він зайшов до священика і дав йому листа від судді. Священик сказав:
— Ти хоробрий хлопець, тільки знай, що в суботу ніхто не проходив через дюни живий, коли йшов сам. Усіх знаходили на піску мертвих. Робітники, що працюють на греблі, та й інші ходять на роботу тільки гуртом. Вже смеркає. Чуєш, як у долині виє вовкулака? Невже він і сьогодні, як учора, так жахливо витиме на кладовищі? Хай Бог буде з тобою, мій сину, але краще б ти не ходив нікуди.
І священик перехрестився.
— Попіл б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.
Тоді священик сказав:
— Ну, коли ти вже такий відважний, то я хочу тобі допомогти.
— Панотче, — мовив Уленшпігель, — ви зробите велику послугу і мені, й цій знедоленій країні, якщо підете до Торії, матері вбитої дівчини, і до її братів та скажете їм, що вовкулака близько і що я хочу підстерегти його і вбити.
Священик сказав:
— Найкраще буде, якщо ти підстерігатимеш вовкулаку на дорозі, що веде до кладовища. По обидва її боки живоплоти. Вона така вузька, що двом чоловікам на ній не розминутися.
— Там я й чигатиму на нього, — відповів Уленшпігель. — А ви, добрий панотче, що піклуєтесь про звільнення країни, звеліть матері вбитої дівчини, її батькові та двом дядькам добре озброїтись і піти до церкви перед тим, як гаситимуть вогні. Коли я крикну чайкою, то це означатиме, що я побачив вовкулаку. Тоді хай вони якнайскоріше задзвонять на сполох і біжать мені на допомогу. А чи не знайдеться ще кілька хоробрих чоловіків?
— Ні, мій сину, — відповів священик. — Краще не йди і ти.
Уленшпігель відповів:
— Попіл б'ється в мої груди.
Священик сказав:
— Ну то я зроблю так, як ти хочеш. Будь благословен. Може, хочеш їсти чи пити?
— І їсти, й пити, — відповів Уленшпігель.
Священик дав йому пива, хліба, сиру. Уленшпігель підживився і пішов.
Дорогою він підвів очі до неба і ніби побачив у ясному місячному сяйві батька свого Клааса, що сидів у славі поруч з Господом Богом.
Уленшпігель дивився на море і на хмари, слухав шалений свист вітру, що дув з Англії.
— О темні, швидкоплинні хмари! — говорив він. — Повисніть кайданами помсти на ногах убивці! О бурхливе море, о небо чорне, як пекельна паща, і ви, хвилі, що котитеся з вогненними гривами піни по темних глибинах моря і з несамовитим гнівом б'єтесь одна об одну, як незліченні вогняні звірі, бики, барани, коні, змії, що звиваються на воді або здіймаються сторч у повітрі, вивергаючи іскристий дощ, ти, чорне-пречорне море, ти, темне від смутку небо, допоможіть мені подолати вовкулаку, злого вбивцю молодих дівчат! І ти допоможи мені, вітре, що жалібно виєш у тернових хащах і корабельних снастях, ти, голос жертв, що волають про помсту до Господа, якого я благаю, щоб допоміг мені в моєму ділі.
І він спустився в долину, хитаючись на своїх природних підпірках так, наче голова його обважніла від випивки, а шлунок — від надмірної їжі.
Він співав, як п'яниця, гикав, заточувався, голосно позіхав, плював, зупинявся, вдаючи, ніби його нудить, а насправді пильно придивлявся до всього, що навкруг робиться, і аж нарешті, почувши пронизливе виття, зупинився, вдавши, наче блює, і при ясному місячному світлі побачив довгу тінь вовка, що повз до кладовища.
Захитавшися знову, як п'яний, він пішов стежкою поміж тернами і, прикинувшись, ніби впав, поставив капкан та вклав стрілу в арбалет. Потім устав, відійшов кроків на десять і зупинився, все хитаючись, як п'яний, гикав, блював, а насправді увесь був як натягнена тятива, а зір і слух напружені до краю.
Він не помічав нічого, крім темних хмар, що бігли, мов несамовиті, по небу, та присадкуватої, кремезної, хоч і невисокої, чорної постаті, що наближалася до нього. Він не чув нічого, крім жалібного голосіння вітру, громового гуркоту моря і хрускотіння черепашок на дорозі під чиїмись важкими нерівними кроками.