А вона реготала не вгаваючи.
Раптом Уленшпігель крикнув:
— Бережись, Ламме!
Ламме обернувся і побачив перед собою височенного кощавого цигана з обличчям, худим і засмаглим, наче peperkoek, тобто житній французький пряник.
Ламме схопив свого списа і, намірившись боронитися, крикнув:
— Уленшпігелю, на поміч!
Уленшпігель зразу ж прискочив зі своєю гострою шпагою.
Циган сказав йому нижньонімецькою говіркою:
— Gibt mi Ghelt, ein Richsthaler auf tsein (Дай мені грошей, один рейхсталер а чи й десять).
— Бач, — сказав Уленшпігель, — дівчина хоч і тікає, а регоче, аж заходиться, і все обертається, чи не йде хто за нею.
— Gibt mi Ghelt, — знову сказав циган, — плати за залицяння. Ми люди бідні, та нічого поганого вам не зробимо.
Ламме дав йому каролю.
— Чим ти промишляєш? — запитав Уленшпігель.
— Всякою всячиною, — відповів циган. — Ми майстри на всі руки, показуємо чудеса й фокуси, танцюємо під бубон угорські танці. Дехто робить клітки, жаровні, на яких можна засмажити гарну печеню. Але всі фламандці й валлонці бояться нас і ганяють. Тому ми й не можемо жити зі своєї праці, а живемо з крадіжки. Крадемо овочі на городах, м'ясо, птицю, бо селяни не хочуть нам ні продати, ні даром дати.
Ламме запитав його:
— Що це за дівчина, що так схожа на мою дружину?
— Це донька нашого ватажка, — відповів циган. А потім додав нишком, наче перелякано: — Бог наслав на неї любовну хворість: вона не знає жіночої сором'язливості. Досить їй побачити чоловіка, як вона впадає в несамовиту веселість і сміється безперестанку. Вона говорить мало. Довго думали, що вона німа. Вночі вона сумно сидить біля вогню, іноді плаче або сміється безпричинно і показує на живіт, де в неї болить, як вона каже. Влітку, по обіді, в неї бувають найсильніші напади безумства. Тоді вона танцює біля табору майже гола. Вона не хоче носити ніякої одежі, крім тюлю або мусліну, а взимку на превелику силу ми загортаємо її в плащ з козячої вовни.
— А хіба ж у неї нема коханця, який би заборонив їй віддаватися першому-ліпшому?
— А нема, — відповів циган, — бо кожний мандрівець, підійшовши до неї і поглянувши в її безумні очі, проймається більше страхом, ніж любов'ю. Цей товстун, мабуть, сміливий, — додав він, показуючи на Ламме.
— Хай собі говорить, мій сину, — сказав Уленшпігель, — нехай собі тріска гудить кита. А від кого з них більше жиру?
— У тебе сьогодні злий язик, — мовив Ламме.
Та Уленшпігель, не слухаючи його, запитав у цигана:
— А як вона поводиться з іншими, такими сміливими, як і Ламме?
Циган сумно відповів:
— Тоді вона має втіху й користь. Кому вона віддається, той платить за розвагу. Гроші йдуть їй на одяг і на потребу старим.
— Хіба вона не слухається нікого? — запитав Ламме.
Циган відповів:
— Кого покарав Господь, ті хай живуть як хочуть. Така Господня воля. І такий наш звичай.
Уленшпігель і Ламме рушили далі, а циган поважно й спокійно пішов до табору. Дівчина ж, мало не заходячись від реготу, танцювала на осонні.
40
Дорогою в Брюгге Уленшпігель сказав Ламме:
— Багато грошей витратили ми з тобою на вербування солдатів, на шпигів, на подарунок циганці та й на oliekoek'и — ти з'їв їх безліч. А чи продав хоч одну? Отже, не напихай так свого черева, будемо жити ощадливо. Дай мені свої гроші, я прибережу наші спільні кошти.
— Згода, — сказав Ламме, віддаючи йому гаманець. — Тільки хоч не дай мені вмерти з голоду, бо, знаєш, такий дебелий товстун, як я, і їсти потребує поживно та багато. Добре тобі, худому здохлякові, жити аби день до вечора, їсти чи не їсти — як доведеться, живитися повітрям і дощем, як дошки на помості набережної. А мене від повітря тільки млоїть, а дощ викликає голод. Мені потрібна інша пожива.
— Ти й матимеш поживу, хоч пісну, зате праведну, — мовив Уленшпігель. — Хоч яке черево не встоїть проти неї/ Воно від такої їжі потроху спадає, і тоді найважча людина стає легкою. І ми незабаром побачимо, як схудлий, милий мій Ламме бігатиме, наче олень.
— От горе! — вигукнув Ламме. — Гірка ж буде тепер моя пісна доля. Я голодний, сину мій, і хотів би повечеряти.
Надходив вечір. Вони прибули до Брюгге під Гентську браму. Показавши перепустки і заплативши по півсоля за себе і по два соля за ослів, вони в'їхали в місто. Ламме, згадавши Уленшпігелеві слова, вельми засмутився і запитав:
— А чи скоро будемо вечеряти?
— Скоро, — відповів Уленшпігель.
Вони зупинилися in de Meermin — в "Сирені", позолочене зображення якої у вигляді флюгера стриміло на даху заїзду.
Мандрівці поставили своїх ослів у конюшні, і Уленшпігель замовив на вечерю для себе і для Ламме хліба, пива і сиру.
Хазяїн глузливо посміхався, подаючи їм цю мізерну вечерю. Ламме ледве ворушив щелепами і в розпачі поглядав на Уленшпігеля, який уминав дуже черствий хліб і дуже молодий сир, наче то були смажені ортолани. Ламме і пиво випив без особливого задоволення. Уленшпігель підсміювався, дивлячись на його страждання. А у дворі заїзду іще хтось сміявся, заглядаючи іноді у вікно. Уленшпігель примітив, що це була жінка, яка все ховала своє лице. Гадаючи, що це якась служниця-жартівниця, він більше не думав про неї. Дивлячись на Ламме, який сидів блідий, сумний, жалюгідний через те, що не вдовольнив свого черева, він пожалів його і хотів був уже замовити йому яєчню з ковбасою, м'ясо з квасолею або якусь іншу гарячу страву, коли ввійшов baes і, знявши шапочку, сказав:
— Якщо панове мандрівці хочуть кращої вечері, то можуть замовити собі, що їм до вподоби.
Ламме широко розплющив очі, а ще ширше роззявив рота і страшенно здивовано подивився на Уленшпігеля.
А той відповів:
— Мандрівні ремісники не такі багаті.
— Але ж буває іноді, — мовив baes, — що вони й самі не знають, що посідають. — І, показавши на Ламме, додав: — Одне таке лагідне обличчя варте інших двох. То що ж зволите, шановні добродії, їсти й пити? Яєчню з жирненькою шинкою, choesel'і, сьогодні зготовлені, і пиріжків, каплуна, що аж тане в роті, смаженого м'яса з прянощами, антверпенського dobbelknol'я, брюггського dobbelkuyt'а, лувенського вина, на смак такого, як бургундське? І все задарма.
— Принесіть усе, — сказав Ламме.