Надворі було холодно, на луки хвилями лягав туман, сухе галуззя падало з дерев на шлях. Ясно світив місяць, а в каналі відбивалися вогні. Ганс мені й каже: "Це ніч вовкулаків. Усі грішні душі зараз виходять із пекла. Треба тричі перехреститися лівою рукою і крикнути: "Сіль, сіль, сіль!" Це гасло безсмертя. Тоді вони тебе не чіпатимуть". Я сказала: "Зроблю все, як ти хочеш, мій коханий Гансе". Він мене обняв і сказав: "Ти моя дружина". — "Так", — відповіла я.
І від цих солодких слів я відчула райське блаженство, наче від якогось бальзаму. Він надів на мене вінок із троянд і сказав: "Ти гарна". А я йому відповіла: "Ти також гарний, мій коханий Гансе, у своєму вбранні з зеленого оксамиту, гаптованому золотом, із страусовим пером на капелюсі, а твоє бліде обличчя сяє, наче хвилі морські. Коли тебе побачать дівчата в Дамме, то бігтимуть за тобою, благаючи твого кохання. Але ти кохай тільки мене, Гансе". Він сказав: "Дізнайся, які з них найбагатші, всі їхні гроші дістануться тобі". Потім він пішов, заборонивши мені йти за ним.
Я й залишилась сама, дзенькаючи в руці двома каролю, стою в тумані і аж трушуся від холоду. Коли бачу вилазить з берега на горбок вовк із зеленою мордою, а в білій шерсті стримить очерет. Я крикнула: "Сіль, сіль, сіль!" — і перехрестилась, а він зовсім не злякався. Я побігла, закричала, а він виє, чую його біля самого плеча, ось-ось схопить. Але я бігла швидше, ніж він. На велике щастя, я на розі Чаплиної вулиці наскочила на нічного сторожа з ліхтарем. "Вовк, вовк!" — кричу я. "Не бійся, — сказав він, — я тебе одведу додому, божевільна Катліно". Він узяв мене за руку, і я відчула, що і його рука тремтіла. Значить, і він також злякався.
— Але зараз уже не боїться, — додала Неле, — чуєш, як виводить: De clock is den, tien aen de clock! "Вибило десяту, десяту", — гукає він і торохтить калаталом.
— Заберіть вогонь! — зойкнула Катліна. — Голова горить. Вернися, Гансе, мій милий!
Неле дивилася на Катліну, благала Матір Божу зцілити її від вогню божевілля і плакала над нею.
38
У Беллемі, коло Брюггського каналу, Уленшпігель і Ламме зустріли вершника з трьома півнячими перами на фетровому капелюсі, що чвалом гнав до Гента. Уленшпігель заспівав жайворонком. Вершник зупинився і кукурікнув.
— Які несеш новини, швидкий вершнику? — запитав Уленшпігель.
— Важливі новини, — відповів вершник. — За порадою французького адмірала де Шатільйона принц — борець за свободу — дав наказ лаштувати ще кілька кораблів до війни, крім тих, що стоять в Емдені та Східній Фрісландії. Наказа цього отримали хоробрі мужі Адріан ван Берген, сьєр де Долен, його брат Людвіг Геннегаузький, барон Монфокон, сьєр Людвіг де Бредероде, Альберт Егмонт, син страченого, не зрадник, як його брат, фрісландець Бертель Ентенс де Ментеда, Адріан Меннінг, гордий та запальний гентець Гембойзе і Ян Брук. Принц віддав на цю справу все, що мав, — більше як п'ятдесят тисяч флоринів.
— Я маю для нього ще п'ятсот, — мовив Уленшпігель.
— Неси їх до моря, — сказав вершник.
І він рушив далі вчвал.
— Принц віддав усе, що мав, — сказав Уленшпігель, — а ми можемо віддати тільки свою шкуру.
— А хіба ж цього мало? — спитав Ламме. — Чи ми почуємо коли про щось інше, крім воєнних громів та розгромів? Оранський вже на землі.
— Еге ж, — сказав Уленшпігель, — на землі, як звалений дуб. Але з дуба будують кораблі свободи!
— Йому ж на користь, — мовив Ламме. — Ну, коли тепер нема вже небезпеки, то купимо ослів. Я волію мандрувати сидячи, щоб не намулювати собі на підошвах мозолів.
— Ну то й купимо, — погодився Уленшпігель. — їх не важко й продати.
Вони пішли на базар і купили двох чудових осликів разом зі збруєю.
39
Так вони верхи на ослах, поспускавши ноги, доїхали до села Оост-Камп, біля великого лісу, де починався канал.
Прагнучи запахущого холодку, вони увійшли в ліс і побачили довгі просіки, що йшли в різних напрямках — до Брюгге, до Гента, до Південної й Північної Фландрії.
Раптом Уленшпігель зіскочив з осла.
— Ти не бачиш там нічого?
Ламме відповів:
— Та вже ж бачу. — І вигукнув тремтячим голосом: — Це ж моя жіночка, моя люба жіночка! Це вона, мій сину! Але я не піду до неї. Знайти її в такому вигляді!
— Чого ти скімлиш? — сказав Уленшпігель. — Вона ще краща напівгола, в мусліновій сукенці з вирізами, крізь які видно її свіже тіло. Але ця надто молода. Це не твоя жінка.
— Сину мій, це вона, вона, я впізнав її! Підтримай мене, я вже на ногах не встою. Хто б міг таке подумати? Танцює в циганському вбранні, без усякого сорому! Авжеж, це вона. Глянь на її стрункі ніжки, на її руки, голі до плечей, на повні золотаві перса, що наполовину виглядають з муслінової сукні. Глянь, як вона грається червоною хусточкою з великим псом, що стрибає за нею.
— Це єгипетський пес, — зауважив Уленшпігель. — В Нідерландах нема такої породи.
— Єгипетський?.. Не знаю… Але це вона. Ах, сину мій! Не можу дивитися. Вона підіймає свою спідницю, щоб краще було видно її округлі литки. Вона сміється, щоб показати свої білі зубки, регоче, щоб почули звук її голосу. Вона розстебнула зверху сукню і відкинулася назад. Ах, ця шия закоханого лебедя, ці голі плечі, ці ясні, сміливі очі! Біжу до неї.
І він зіскочив з осла.
Та Уленшпігель зупинив його:
— Ця дівчина зовсім не твоя жінка. Ми ж недалеко від циганського табору. Бережись! Хіба ж не бачиш диму ген за ліском? Або не чуєш гавкання собак? Вони вже помітили нас, ще можуть покусати. Сховаймося краще в гущавину.
— Я не буду ховатися, — відповів Ламме. — Це моя жінка, фламандка, як і ми.
— Сліпаку ти дурний, — сказав Уленшпігель.
— І зовсім не сліпак! Я добре її бачу, ось вона танцює, напівгола, дражнить великого собаку. Вона вдає, ніби не бачить нас. Але вона добре нас бачить, запевняю тебе. Тілю, Тілю! Ось собака стрибнув на неї, повалив, хоче вирвати червону хусточку. А вона жалібно стогне.
І Ламме раптом кинувся до неї, крикнувши:
— Жіночко моя, жіночко! Ти не забилась, кохана? Чого ти аж заходишся від реготу? Чого в тебе такий несамовитий погляд?
Він обіймав її, цілував, запитуючи:
— А де ж твоя гарненька родимка, що була під лівою груддю? Я не бачу її. Де вона? Ти не моя жінка! Боженьку святий!