Незабаром усе з'явилося на столі, і Уленшпігелю було приємно дивитися, як бідолаха Ламме, зголоднілий, як вовк, накинувся на яєчню, choesel'і, на каплуна, шинку, смажене м'ясо і літрами лив у свою пельку dobbelknol, dobbelkuyt і лувенське, що смакувало як бургундське.
Наївшися по саме нікуди, він блаженно сопів, наче кит, а проте оглядав стіл, чи нема на ньому ще чого, щоб завдати роботу зубам. І почав трощити крихти від пиріжків. Ні Уленшпігель, ні він не помічали гарненького личка у дворі, що, усміхаючись, зазирало до них у вікно. А коли baes приніс їм ще й гарячого вина з корицею та цукром, вони знову почали пити. А потім співали пісень.
Як настав час лягати спати, господар сказав їм, щоб вони зволили піднятися у свої великі гарні кімнати. Уленшпігель зауважив, що для них досить на двох і одної комірчини. Baes відповів:
— У мене комірчини немає. Кожен із вас спатиме в панській кімнаті безплатно.
І справді, він їх відвів у кімнати з розкішними меблями й килимами. У кімнаті Ламме стояло велике ліжко.
Уленшпігель таки добре хильнув і ледве тримався на ногах, так його хилило на сон, а тому, відпустивши Ламме, він негайно і сам ліг спати.
Другого дня, ополудні, він зайшов до кімнати Ламме, а той ще задавав хропака. Біля нього лежав гарненький гаманець, напханий грішми. Розкривши його, Уленшпігель побачив, що там повно золотих каролю і срібних патарів.
Він розбуркав Ламме, а той, прокинувшись, протер очі і, стривожено озирнувшись навколо, крикнув:
— Моя жінка! Де моя жінка?
Показавши на порожнє місце в ліжку біля себе, Ламме додав:
— Вона щойно була тут.
Потім, стрибнувши з ліжка, він заглянув у всі кутки, в альков, у шафи, затупотів ногами й закричав:
— Моя жінка! Де моя жінка?
На галас прибіг baes.
— Негіднику! — крикнув Ламме, схопивши його за горло. — Де моя жінка? Де ти подів її?
— От ще мені клопіт, — сказав baes. — Твоя жінка? Яка жінка? Ти прийшов сам, я нічого не знаю.
— Чи ба! Не знає, — скрикнув Ламме, знову обшукуючи всі закутки в кімнаті. — Ой лишенько! Вона була тут цієї ночі, у моєму ліжку, як колись у щасливі часи нашого кохання. Еге ж. Де ж ти, моя мила?
І, кинувши гаманця на підлогу, він сказав:
— Не твої гроші мені потрібні, а ти сама, твоє солодке тіло, твоє добре серце, о моя кохана! О райська насолодо! Ти вже не вернешся більше, я вже звик був тебе не бачити, жити без кохання, скарбе мій дорогоцінний. І ось тепер, нагадавши все, ти знов покинула мене. Ні, краще вмерти! О дружино моя! Де ти, дружино моя?
І, впавши долі, він заплакав гіркими сльозами. Потім схопився, відчинив двері і в самій сорочці пробіг через увесь заїзд, вискочив на вулицю і все кричав:
— Моя дружина! Де моя дружина?
Але він зразу ж вернувся, бо хлопчаки почали сміятися з нього й кидати каміння.
Уленшпігель примусив його одягтися і сказав:
— Нема чого так побиватися, ти її побачив уже, ну і ще побачиш. Вона ж тебе ще любить, бо, бач, вернулася до тебе, і це ж, безперечно, вона заплатила хазяїнові і за вечерю, і за кімнати, та й ніхто ж, як вона, залишила тобі на ліжку гаманця з грішми. Попіл на моїх грудях каже мені, що цього не зробить невірна дружина. Не плач, а ходімо захищати рідну землю.
— Залишимось ще трохи в Брюгге! — сказав Ламме. — Я оббігаю все місто, а таки знайду її.
— Ти її не знайдеш, бо вона ховається від тебе, — заперечив Уленшпігель.
Ламме зажадав пояснень від господаря, але той нічого йому не відповів.
І друзі пішли в Дамме.
Дорогою Уленшпігель запитав:
— Чому ж ти не розповів мені, як вона опинилась уночі у твоєму ліжку і як покинула тебе?
— Мій сину, — відповів Ламме, — ти ж знаєш: ми з тобою так добре поласували м'ясом, пивом і вином, що я ледве дихав, коли ми йшли нагору спати. Я світив собі свічкою, наче пан який, а в кімнаті поставив її на скриню і намірявся вже лягати. Двері були тільки причинені, а скриня стояла коло самих дверей. Роздягнувшись, я з великою приємністю глянув на своє ліжко, очі мої злипалися. Раптом свічка гасне. Я почув, ніби хтось дмухнув на неї і тихенько йде по кімнаті. Але я не злякався, бо був геть сонний, тому й заснув як убитий. Але, засинаючи, я таки почув голос, твій голос, о моя кохана, бідна жіночко! Вона спитала: "Чи ти добре повечеряв, Ламме?" І її голос звучав біля мене, і її личко, і все її солодке, ніжне тіло було поруч зі мною.
41
Того дня король Філіпп, об'ївшись тістечками, був похмуріший, ніж звичайно. Він грав на своєму живому клавесині — на ящику, де були, замкнені коти, голови яких стирчали над клавішами з круглих дірок. Кожного разу, як король ударяв по клавішу, клавіш колов кота, і тварина нявчала і вищала від болю.
Та Філіпп не сміявся.
Він усе вишукував способу, як би перемогти Єлизавету, велику королеву, і посадити на англійський престол Марію Стюарт[206]. Він написав про це папі римському[207], який збіднів і скрізь заборгувався. Папа йому відповів, що для такої справи він залюбки продав би священний посуд храмів і всі скарби Ватикану.
Та Філіпп не сміявся.
Рідольфі, коханець королеви Марії, що сподівався, звільнивши її, одружитися з нею і стати королем Англії, з'явився до Філіппа, щоб змовитися з ним про вбивство Єлизавети. Але, виявилося, він був такий базікало, як згодом написав про нього сам король, що про його наміри голосно говорили на антверпенській біржі. І замах не вдався.
І Філіпп не сміявся.
Пізніше з наказу короля кривавий герцог послав до Англії двох найманих убивць, потім ще двох. Усі четверо потрапили на шибеницю.
І Філіпп не сміявся.
Так Господь обдурив цього честолюбного вампіра, що намірявся відняти у Марії Стюарт її сина[208], щоб разом із папою панувати в Англії. І цей вбивця лютував, бачивши, яка велична й могутня ця благородна країна. Він не спускав з неї свого каламутного погляду, шукаючи способу її роздушити, щоб панувати згодом над цілим світом, знищити реформатів, і то найбагатших, та заволодіти майном своїх жертв.
Але він не сміявся.
Йому приносили мишей, хатніх і лісових, у залізній скриньці з високими боками, один із яких відкривався. Він ставив скриньку на вогонь дном і вельми тішився, дивлячись і слухаючи, як бідолашні тваринки пищать, вищать, стрибають і вмирають.