Котовай зійшов на капітанський місток і перехилився через фальшборт.
— Вахтовий! Не замерз? — гукнув йому Лейте.
— Ні. В таку погоду й три вахти вистояти можна! — відповів Котовай.
Матрос пройшовся по містку. Капітан і його помічник тихо розмовляли між собою.
Кар розповідав Запарі про норвезьку люльку, про те, що Котовай бачив таку люльку у небіжчика-радиста, про незрозумілу поведінку Павлюка і про той дивний звук, що йому вчора довелося почути.
Запара, прослухавши все і кілька хвилин помовчавши, сказав:
Коли так, то я мушу розповісти вам теж одну дивну річ. Тижнів зо два тому, а може й трохи більше, опівночі я вийшов на палубу робити метеорологічні спостереження і зайшов на дах штурманської рубки. Коли я підняв анемометр і, присвічуючи, почав спостерігати за секундоміром, то почув, як звідкись з палуби, ніби з-за димаря, а може з якоїсь шлюпки, долинули дивні цокотливі звуки. До речі, вони мені здалися дуже знайомими. Скінчивши спостереження по анемометру, я перехилився через борт і почав прислухатись. Але звуки стихли, і ніщо не порушувало тишу. Ці звуки, повторюю, здалися мені дуже знайомими. Я став пригадувати, де я міг чути щось подібне. Але хоч скільки пригадував, нічого не спадало на думку. Знаєте, так буває вві сні. Щось присниться, а потім пригадуєш: і наче знайоме, а пригадати не можеш. Зійшовши з капітанського містка і підійшовши до дверей, що ведуть у наш кубрик, зустрів я Павлюка. Мені спало на думку спитати, чи не чув він чого. Павлюк відповів, що він абсолютно нічого не чув, і сказав це таким веселим, навіть глузливим тоном, що у мене відпала охота казати ще будь-кому про ці звуки. Я вирішив, що мені вчулося. Побоюючись за свої нерви, я ухвалив частіше виходити гуляти на лижах.
Кар, вислухавши Запару, повернувся до Лейте і сказав:
— А ви чули щось подібне?
— Ні, — відповів Лейте, — мені ніколи нічого не вчувається. І коли б я щось подібне чув, я б одразу повідомив капітана.
У вас напрочуд впевнений характер, друже! — заявив йому Запара.
— А все ж таки, якої ви думки про всю цю історію? —
спитав Kap. — Говоріть, Запаро!
— Я гадаю, — розгублено промовив метеоролог, — що
про це треба спитати Павлюка. Покликати його, розповісти про наші підозри і спитати.
Лейте, почувши відповідь Запари, засміявся.
— Ви, здається, не поділяєте цієї думки, — сказав ЙОМУ Кар. — Прошу висловитись.
— Я майже погоджуюсь з товаришем штурманом, — кивнув Лейте на Запару, — тільки на мою думку, перше ніж говорити з Павлюком, треба його заарештувати і зробити трус у радіорубці і в каюті радиста, де він живе, а також по інших палубних надбудовах.
В цей час Кар підвів голову і побачив на даху штурманської рубки Котовая; він стояв і кудись уважно вдивлявся.
Штурман випростався і, нічого не сказавши своїм помічникам, гукнув матросові:
— Вахтовий!
— Єсть!
— Що трапилось?
— Чув ніби постріли звідти, від тих торосів, куди наші звіролови пішли.
— А ми нічого не чули, — сказав Кар і повернувся до помічників. — Так. Отак саме, Лейте, і ви, мабуть, не чули тих звуків, заклопотані господарством. — Помовчавши, штурман додав: — Отож я вважаю, що, починаючи від сьогодні, ми мусимо уважно стежити за тим, що робиться на палубі. Ви розумієте, чому я встановив безперервне чергування вахтових на палубі і чому, коли відбуває вахту Павлюк, я прошу вахтового штурмана палуби не залишати?
Місяць сховався за обрій, з очей зникли береги острова, темрява оточила пароплав. Лише мерехтіли зорі, і в синюватому мороці ховалися засніжені крижані простори.
Наші мисливці щось затримались, — стривожився Kap. — Не заблудили б. Лейте, засвітіть вогні.
Лейте пішов виконувати наказ. Але раніше, ніж Лейте встиг засвітити ліхтарі, моряків стривожив крик Котовая:
— Отто Рудольфовичу! На березі вогонь! Кар і Запара подивились у бік острова.
Там, крізь темряву ночі, світився вогонь. Він горів чималим полум'ям, то розгоряючись, то пригасаючи, ніби хтось час від часу підливав у нього гасу. Ті, що стояли на палубі, завмерли в нерухомості. Аж ось трохи далі від того вогню спалахнув новий вогник, а далі ще один і, нарешті, ще один. Чотири вогнища палали на березі острова Місячної Ночі.
РОЗДІЛ XIII
Коли б Стьопа, за хвилину до того, як зробити постріл, повернув голову і глянув на високий, десятиметровий торос, що стирчав поблизу, він би надзвичайно здивувався. На верху того тороса він би побачив високу постать людини, освітлену місяцем. Тепер та людина лежала коло підніжжя тороса. Вона посковзнулась і впала з висоти на дрібні уламки криги.
Гостроокий Вершомет перший побачив розпростерту людину.
— Хто це? — спитав Стьопа.
— Хтось з наших товаришів, — стривожено відповів Вершомет.
Але, нахилившись над людиною, він ніяк не міг пізнати, хто це такий.
— Ростом з Кара, — бурмотів він, шапка ніби Запари, але що за кожушок? Це з песцевого хутра. Такого у нас ні в кого не має.
— Що, він мертвий? — спитав Стьопа?
— Зараз довідаємось, — не поспішаючи, відповів Вершомет і, перекинувши людину на спину, просунув руку за пазуху.
— Живий, — промовив він, вдивляючись в обличчя. Місячного світла, здавалось, ще було досить, щоб його роздивитись. На обличчі виднілась кров і, можливо це змінило його вираз. У всякому разі Вершомет ніяк не міг розібратись, чиє це обличчя.
— Здорово побився, — сказав мисливець. — Треба б зробити перев'язку. Чи, може, так потягнемо на пароплав? Тільки хто ж це такий?
Стьопа теж уважно розглядав обличчя. Помовчавши кілька секунд, він заявив:
— Дядьку Юрій! Це чоловік не з "Лахтака". Це зовсім незнайомий.
— Правильно, — відказав мисливець, піднімаючи рушницю, що лежала біля розбитого, — таких рушниць у нас немає.
Справді, на "Лахтаку" було лише три рушниці, і Вершомет прекрасно знав кожну з них. До того ж, дві з трьох були з ними.
— Це, здається, американська, — сказав Вершомет, оглядаючи рушницю.
Думка про те, що перед ними зовсім стороння людина, ще більше схвилювала обох. Вони зовсім забули про ведмедя, що вже сконав. Забули й про пастки, які принесли з собою. Було чого хвилюватись: незнайома людина, в такий час, у такому місці!
— Може, тут ще хто є? — висловив припущення юнга.