Капітан Брон

Трублаини Николай

I

Полковник Гончар повернувся додому, коли темрява вже огорнула околиці Ізяслава. Останні дні він з'являвся додому досить пізно. Німецько-польська війна, що раптом спалахнула, швидкий наступ німецьких військ і панічне відкочування польських армій вимагали посиленої охорони західного кордону і підготовки до можливих несподіванок. У військових частинах, розташованих вздовж прикордонної смуги, тепер було особливо багато роботи. Проте вечори можна було проводити спокійно або в Будинку Червоної Армії, або в кіно. Частенько він заходив до когось з товаришів.

Гончар не здивувався, коли застав у себе дома знайомих: начальника штабу майора Васюка і командира батальйону капітана Брона, які, дожидаючись його, грали у шахи. Дочка полковника Тося сиділа біля них.

— Вітаю, — люб'язно кинув полковник гостям і запитливо глянув на дочку.

Видно, вона зрозуміла його і сказала:

— Нема. Я дзвонила у Шепетівку, бакинський запізнюється на три години. Знаєш, виклич машину, і я поїду її зустрічати.

Капітан, який через неуважність явно програвав, милуючись, дивився на дочку полковника.

— Що трапилося? — спитав він.

— Приїздить новий хірург в ізяславську лікарню, — відповів полковник з виразом задоволення… — Сьогодні прибуває бакинським поїздом у Шепетівку, але той поїзд запізнюється.

— А чого ви турбуєтесь цим лікарем? — допитувався капітан.

— Скільки я зрозумів, — лукаво мружачись, встряв у розмову майор, — йдеться не про лікаря, а про лікарку.

— Хвалю за спостережливість, — засміялась Тося.

— Підождіть. Я викличу телефоном машину, а потім розкажу про цю лікарку, — сказав полковник.

Гончар викликав машину, і Тося, попросивши гостей почекати її повернення, вийшла з дому.

Після від'їзду Тосі капітан уважно глянув на шахівницю, зрозумів безнадійність свого становища і здався. Полковник запросив перейти у маленьку кімнату, що служила йому кабінетом.

— Так розповідайте, Василю Михайловичу, — звернувся до господаря капітан, запалюючи цигарку. — Що ж то за лікарка вас приворожила?

Полковник дістав з полиці альбом з фотографіями.

Перегорнув в альбомі кілька сторінок і передав капітанові:

— Ось її фотографія.

Брон узяв альбом і побачив на фотографії обличчя дівчини з чарівною усмішкою.

— Цікаво! — вирвалось у капітана.

— Розповідайте, Василю Михайловичу, — наполягав майор.

Полковник сів у крісло, сперся руками на стіл і почав розповідати:

— Це трапилось у вересні двадцятого року. Я тоді був командиром кулеметної команди. Кулеметна команда мала в своєму розпорядженні два станкових і один ручний кулемет. Треба вам сказати, що на той час у всьому нашому полку було не більше шестисот бійців. У липні, женучи білополяків, ми пройшли район Дубно, де до нас приєднався загін партизанів, чоловік із сорок, під командуванням Йосипа Демчука. Це був селянин села Гути, невеличкого села, оточеного лісами, на схід від Дубно. У вересні ми знов опинилися в тих самих місцях, а за кілька днів, стримуючи наступ польських частин, почали відходити двома колонами. Одна колона пішла на Шумськ — Ямпіль — Старо-Костянтинів, друга — на Кременець — Білозірку.

Надвечір вийшли з Лубно. Кулеметна команда разом з першим батальйоном прикривала наступ обозу. Командував нами комісар полку, робітник-поляк з Вільно. Йому було доручено затримати ворога до ранку, щоб дати можливість обозу відійти якомога далі.

Спочатку загін тримався на залізничній станції, але скоро відійшов за село, що стояло поруч, і окопався на горбках. Ворог нас не тривожив. Десь ліворуч чулися поодинокі гарматні постріли. Там, над рікою Іквою, білополяки насідали на заслін, що прикривав другу колону.

Вночі прискакав Демчук і привіз неприємну звістку. Польська кіннота зайняла село в тилу, і невеликий наш загін був майже оточений. Йосип дістав доручення вивести нас з оточення.

— Підемо через Семидуби, — сказав він, — там ще білополяків нема, а далі болотами понад Єловицею та через ліси вискочимо на Антонівці.

Партизан добре знав навколишню місцевість і був для нас найкращим провідником. Треба вам сказати, що за півтора-два місяці я міцно здружився з Йосипом Демчуком. Партизани мали кулемет, тому частину партизанського загону, як тільки вони до нас приєднались, зарахували в мою команду. Решту ж об'єднали з командою розвідників, а Демчука призначили начальником тієї команди. Це сприяло дружбі кулеметників та розвідників.

Години за дві до світанку ми вже безшумно залишили позицію і подалися полем на південь, обминаючи якісь села. День застав нас у лісі. Навколо здіймалися сосни, а в повітрі пахло живицею. Йшли вузькими стежками, іноді ж зовсім без стежок, обминаючи бурелом та мокрі болотисті видолинки. Попереду їхали розвідники на чолі з Йосипом, вишукуючи дорогу та перевіряючи безпечність її.

Раптом серед лісу показалась маленька хатина, за нею друга, і загін підійшов до невеличкого хутора. Тут наш комісар скомандував перепочити.

Проходячи через хутір, на одному подвір'ї я побачив Йосипа, який стояв біля воза, запряженого парою добрих коней. На возі лежало сіно, невелика скриня і кілька ряден.

— Що це ти тут вигадуєш? — спитав я його.

— Сім'ю повезу, — відказав партизан. — Учора дав їм знати у Гути, тепер вони тут близько ховаються. У селі Майдан. Дома залишатися не можна, прийдуть ляхи, хтось викаже, зазнають горя. Зараз я за ними заїду, повезу з собою, візьму батька, жінку, обох дітей.

— Доганяти нас будеш? — спитав я.

— Дожену, — впевнено відповів він, але, окинувши поглядом подвір'я, раптом змінився на обличчі.

У ворота ввійшов червоноармієць, тримаючи за руку маленьку босу дівчинку в грубій полотняній сорочці. Побачивши Йосипа, вона вирвалась від червоноармійця і кинулась до командира.

— Ганю! — скрикнув він і узяв її на руки.

Дитина притиснулась до батька, очі її світилися радістю, але було видно, що вона щойно пережила якийсь страх.

— Де мама? Де Іван? — допитувався Йосип.

— Вони там! — дівчинка показала рукою на ліс. — Там солдати. Я прибігла до тебе… Там стріляли. Мама і дідусь сховались, а я побігла у ліс, а тоді — по дорозі. Я знала, що треба сюди бігти…

Командир розвідників, не випускаючи дочку з рук, метнувся до комісара з проханням ударити на Мандаті ї виручити його родину. Але комісар не встиг навіть щось відповісти, як раптом затріскотіли кулемети. То стріляла польська кіннота, що, спішившись, наступала з лісу. Ми ледве встигли розвернутись і почали з боєм відступати від хутора. Наші відстрілювалися дуже мляво, бо у бійців залишалося лише по три-чотири обойми, а в кулеметників — по дві-три стрічки патронів.