IV. ПРИЇХАЛИ СВАТИ
Всі три князі враз із дружиною вже на подвір'ї замковому. Із коней ізсідають, у хороми йдуть. Уже під дверми вітальні.
А тим часом у хаті мала метушня. Служба готовить усе для зустрічі ' старостів.
Миттю й стіл застелили, й хліб святий на столі на покутті поклали.
А служебні панянки князівну Настусю прибирають, усе, що треба, готовлять: і рушники пишно мережані, й хустку дорогу шовкову, і золотий піднос заграничної роботи.
Застукали тричі старости шаблями в двері. А вдруге знов тричі, й утретє так само.
Аж як втретє застукали, тоді князь Іван:
— Коли добрі люди та зі словом добрим, то просимо в світлицю!— сказав князь і сів за столом на ослоні, засланому старинним грецьким килимом, а біля нього княгиня.
Увійшли старости в світлицю. У князя Василя білий хліб у руках. Князь Семен затримався біля дверей. І поклонилися старости образам святим, а потім князеві і княгині.
І питає князь Іван:
— Хто ви й відкіля та за чим вас Господь привів у наші пороги? От і став князь Василь законні речі говорити:
— Князю-батьку, й ти, княгине-мати, дозвольте перш за все поклонитися вам, а потім не відмовтеся, будь ласка, вислухати нас. Коли буде вам наше не влад, то ми зі своїм підемо назад. А що ми люди чесні й без лихої науки, то ось вам хліб святий у руки.
Князь Іван узяв хліб, поцілував його, поклав на столі біля свого хліба та сказав:
— Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. А вас, панове подорожні, просимо сідати, щоб усяке добро сідало, й прохаємо сказати, відкіля приходите, з якого царства, з якого государства?
Тоді князь Василь:
— Ми люди німецькі, ловці молодецькі, йдемо зі землі турецької. Ось ми з нашим князем-соколом пустилися на лови. А сокіл зобачив соколицю, хотів її спіймати й пустився доганяти. Трохи, трохи не дігнав та нараз із очей потеряв. Соколиця пропала, мов під воду упала. І пішли ми слідами, полями, лісами. Пройшли море німецьке й усе царство турецьке. Скрізь бували, питали, ніде про нашу соколицю не чували. Аж нам люди сказали, що у вас її видали, що в вас вона сонцем сіяє, соколів красою приваблює. А ця соколиця — ясна князівна Настуся красавиця. Тепер, батьку-мати, будь ласка сказати, чи соколицю соколові віддасьте, чи нехай іще підросте.
А князь Іван:
— Та що це, мостиві ііанове, за/напасть така! Гей княгине-мати, як нам тут раду дати?! Хіба кличмо дочку на пораду? Князівно Настусю, будь ласка сюди!
Вийшла князівна Настуся, мов весна красна. Личко злегенька за-шарілося, чи то з радощів, чи з сорому дівочого? Мабуть, одне та друге! Вийшла, вклонилася та на боці станула, а там наче щось нагадала, усміхнулася, зір додолу потупила й підійшла до печі, наче колупає її.
А тоді князь Іван:
— Бачите ловці молодецькі, що ви накоїли? Мене з княгинею моєю засмутили, дочку засоромили, що трохи-трохи зі сорому печі не повалить. Мабуть, не думає вже в батька-неньки літа проживати. Що ж діяти? Нема іншої ради, треба хліб святий від вас прийняти, а вас пов'язати, щоб слави на нас не пускали, наче то ми соколиць-красунь переховали. Гей, доню, чи не має в тебе чого пригожого, щоб цих лов-ців-молодців та пов'язати?
Був радісний і водночас поважний.
Подала прислуга князівні на золотому підносі два довгі рушники, чудово орлами мережані, а вона поклонилася тричі до образів, поклонилася потім батькові та неньці й подала один рушник старшому старості, князеві Василеві Пинському, а другий другому старості, бояринові Іванові Рогатинському.
— Спасибі батькові й матері, що свою дитину раненько будили та на добре вчили, спасибі й князівні Настусі, що рано встала, тонко пряла й такі орлисті рушники придбала.
А потім старости пов'язали собі рушники й князь Василь сказав:
— А тепер в'яжіте князя Семена, привідця нашого, щоб нам не втік.
А князь Іван:
— Ну, доню, бери шовкову хустку та тяч князеві Семенові за поясок, щоб від тебе не втік, а найкращий на це лік, тепер князя поцілуй, а потім люби та шануй!
Тоді князь Василь:
— Тепер молодята кланяйтеся перше батькові, а потім матері в ноги тричі.
І поклонилися батькові обоє, а батько їм науку давав, як у світі жити обом. Потім'поклонилися матері теж тричі. Мати не стрималась, заплакала, й словечка не сказавши, благословила.
Тоді князь Василь:
— От довели ми діло до кінця, а молодят до вінця. А за всю нашу роботу, дайте нам меду на охоту.
А батько й мати:
— Прохаємо, милостей, на хліб, на сіль і на сватання.
І стали слуги меди й вина та страви всякі на стіл приносити.
А молодят посадили на посаг на покутті. Батько сів біля молодого, а старости на ослоні. І старости пили, мед-вино хвалили, що дв по— світу не бували, таких напитків не пили, не видали.
А там уже під охотою трохи, князь Василь і боярин Рогатинський і жартами посипали, як із рукава. Тоді й князівна Настуся —не видержала й у боярина Рогатинського зі сміхом веселим спитала:
— Чи добре я, дядьку Іване, звичаїв держалася, чи як слід соромливо очі додолу спускала, чи добре колупала піч?
— Добре, добре! — відповів боярин.— Ти скажи мені, Настусю, чи ти це сама так гарно рушники ткала, пряла та мережила так чудово орлами?
На це мати-княгиня:
— Тут уже я скажу, що це вона пряла, ткала й вишивала, бо я сама подбала, щоб це з її власних рук вийшло. Так старий звичай вимагає, а я старину над усе шаную.
— Це гарно,— признав боярин Рогатинськінй.— Я бачу тут у Литві ще старі наші звичаї й мова наша в пошанівку. У нас під Польщею вже не так. Там уже все підлабузнюється під польщину. Ледь панят-ко — уже праці просто соромиться, щоб білих ручок не споганити.
— О, там у Польщі все панство, а то й підпанки на вигоди звикли, люблять із чужої праці жити,— додав князь Василь.
— Так, так! — казав князь Іван.—Знаю я, важко там живеться нашим. Там куди не ступи, скрізь латина, а в нас ні, у нас наша рущина має перевагу. Так і кажуть у нас:
— . "Польська квітне лаціною, Литва квітне рущизною, Без той в Польщі не пребудеш. Без сей в Литві блазнем будеш!" ^
— За латиною там і чужі звичаї заводяться. У нас із рущиною й старі звичаї держаться.
—'.Так воно є в нас,— додав князь Василь,— та, на жаль, і в нас латинь починає брати верх. І в нас наші, що перейшли на латинство, хочуть верховодити, хоч вони в меншості.