Не скрився цей взаємний порив двох молодих сердець перед досвідченим зором старости весільного, князя Василя Пинського й він сказав із приязною усмішкою:
— Дай, Господи, діждати мені хвилі, що я старостуватиму ще й на весіллі першої дружки й першого дружби!
А князівна Настуся не зашарілася на ці слова навдивовиж всім, а сміло глянула дядькові князеві Василеві в очі й потім перевела зір на князя Семена.
А князь Семен Слуцький увесь наче в небі:
— Дай, Господи! Та не знаю, що скаже на це князівна Настуся?
— Настуся, князівна Мстиславська, не дасть князеві Слуцькому гарбуза, а рушників уже понадбала,— відповіла весело князівна.
— Така вона в мене! — сказав князь Іван на радощах.— Смілива й рішуча завжди й усюди...
— Мабуть, не буде князівна Настуся печі колупати, як старий звичай велить,— зауважив жартом боярин Іван Рогатинський.
— Чого ж би ні! — відповіла Настуся, розсипаючи перловий сміх.— Я по батечкові з Ольгердового роду, а правило литовських князів: "Ми старини не рухаємо!" І я не зневажатиму старини. Каже старий звичай колупати піч, то й колупатиму.
— Й очі соромливо треба опустити! — говорив дальше Іван Рогатинський.
— Той спущу,— сміялася князівна,— а вас, дядечку, попрошу, щоби ви мене навчили цих звичаїв. Та чи там у вас, у Рогатині, такі самі сватальні звичаї, як у нас у Мстиславі?
— Знаю я, князівно Настусю, й наші рогатинські й ваші мстислав-ські звичаї,— відповів боярин.
— То й я прохатиму запізнати мене з ними, щоб я не спроневі-рилася правилу литовських князів і несвідомо не виступила проти звичаїв,— говорила князівна Настуся.
А Василь, князь Пинський, сказав до Семена, князя Слуцького:
— Ну, князю Семене, посилай сватів та проси мене в старости! А скоро, бо я вже старий, готов не діждатися весілля, йк відкладатимеш.
— Я на крилах радий із сватами прилинути! — відповів князь Семен.— Тільки уряд дружби скину зі себе, зараз тебе, князю, на свата прошу, а потім на весільного старосту.
— Так, то люблю! — сказав князь Василь.— Випиймо ж за здоров'я нових молодих! Многая літа князеві Слуцькому й судженій його князівні Мстиславській Настусі.
— Многая літа, многая літа! — загриміли гості, піднявши в гору чаші з перлистим грецьким вином.
Веселощі, радощі, співи лунали навкруги. Розбавлені весільні гості ввихалися, гаморили. Молодь поринала всією душею в танцях, а старощі, що чоловіки, то при чарках і чашах про справи всякі розправляли, а що жіноцтво, то теж між собою словами перекидалися та на вид розбавленої молоді молодощі свої згадували.
У молодої й сум, і радість на переміну йшли — чому, сама сказати б не вміла. Бо гарний і зі славного роду був молодий, тай лицар над лицарі. І горда була князівна Уляна з лицаря свого, й щаслива, що її вибрав за дружину собі, але й сумно було їй, що прийдеться кидати батька, неньку, рідний дім, сторони рЦні та іти в чужі сторони між людей чужих. Хоч і кажуть, що Волинь, де добра князів Жеславських> куди краща й привітніша.
Але зате князівна Настуся вся аж сяє радощами. У. її розумній головці снуються вже картини гарної, чарівної майбутності при боці Любого чоловіка — сокола ясного, князя Слуцького Семеш.
Гуло, шуміло на пишному замкові князів Мстиславських цілісінький тиждень. Бавилися князі, бавилися бояри, бавилася шляхта, веселилася я служба княжа, й піддані княжі. По всіх княжих землях роз-возили княжі тивуни мед і пиво, звільняли на весь тиждень від робіт на княжих землях, а то й від частини данини.
Тиждень цілісінький тривало весілля, тиждень цілісінький шуміла радість, тиждень цілісінький лунало по всіх посілостях:
— Нехай живе княгиня Уляна з Мстиславських_ і князь Михайло Жеславський!
А потім поволі стзли роз'їздитися.
І поволі життя на Мстиславському замкові прибирало давний вигляд.
Хороми замку пустіли, люди на замку ставали до звичайної праці. Останніми виїжджали молодята.
Гей, що було плачу й зітхань! Мати, хоч і як старалася, не в силі була здержати сліз, а князівна, чи то пак тепер уже княгиня Уляна
Жеславська, й не старалася,здержувати сліз. Плакала й нянька, старенька Оксана, ба, навіть отець Алімпій, учитель обоїх князівен, мав очі вогкі від сліз.
Князь батькб держався наче, але теж був якийсь не свій,
— Тепер тільки ти зостала мені, доню! — сказала княгиня-мати до князівни Настусі, як поїзд із молодятами рушив на замкові ворота.
А князівна Настуся нічого не відповіла. Подумала:
— Бідна ненечко! Ой, скоро чвже й остання твоя пташечка вилетить із гніздечка твого за своїм сЬколом ясним. Зостанеш сама-самі-сінька в цьому понурому замкові, ти, що так сонце любиш...
Не дово тривало — прилинув сокіл ясний по пташку свою.
Приїхав князь Василь Пинський і боярин Іван Рогатинський із молодим князем Семеном Слуцьким у свати, руки князівни Настусі для князя Семена прохати.
Забилося серце в княгині матері, здогадалася сердешна, чого вони приїхали. Ой, здогадалася! Ба, ні, пізнала, бо ж приїхали всі три на білих конях, гарно прибраних, із хоруговцями в руках, із знаменами князів Слуцьких, як звичай велів.
— Свати до моєї Настусі! — подумала, й на лиці її й гордість відбилася, бо припав до вподоби князь Семен, і тривога.
— Заберуть у мене останню розрадоньку мою.
Забилося серденько й у князівни Настусеньки та радісно так, так уже радісно, що й не описати!
Так радіє пташка, коли їй із клітки на волю вирватись удасться й до свого, до власного гніздечка полинути. Так радісно купає вона крилечка в сонечку ясному й щебече, щебече...
Чи ж ти, князівно Настусю, тут у батечка та в ненечки в неволі була, мов пташка в клітці? Чи ж не виповняли батечко й ненечка кожнісінького бажання, коли ти тільки прохала чого-небудь, чи ж не була ти для них, батьків твоїх, їх ясочкою ясною?!
І добре було в батьків, і всі бажання сповняли, але ж треба було прохати. А я, князівна Настуся Мстиславська, хочу власну волю мати, сама панею своїх бажань бути, сама свої бажання виконувати могти!
Гей, князівно, чи не жаль тобі ненечки й батечка самих-самісіньких зоставляти?!
Немає часу тепер про це думати, не пора. Тепер радощі, ясні радощі! Пташка радіє, впивається сонечком ясним! Пташка, що готова вилетіти з клітки.