Осінь... Зів'ялий лист паде з дерев і стелиться по дорозі...
Княгиня Настуся з сином і з дочкою йде на поминальне богослужения в соборі за чоловіка свого, за князя Семена Слуцького...
Пішки іде, бо лт обітувала собі.
-Глядять люди на стареньку княгиню, що молиться, та згадують у думці все, що пережили в городі враз із княгинею Настусею — усе, й горе, й добро.
— Добра вона княгиня, мати вона ваша,— шепочуть люди собі. Та й діток гарних виховала... Т
По богослуженні пішла княгиня з сином і з дочкою до родинної гробниці князів Слуцьких і там молилася довго-довго біля домовини дружини свого любого.
— Семене мій дорогий,— шепотіла вона,— я додержала слова, усе моє життя посвятила для дітей твоїх, і виплекала та виховала їх як слід, обоє не принесуть сорому княжому родові Слуцьких...
Ще княгиня з дітьми не вийшла була з гробниці, як пригнав гонець від князя Константина Острозького, що його жінка Тетяна переставилася в кращий світ.
— Мамо, поїдемо на похорони,— казала Леся,— я їй дружкою була.
А чого ж би княгиня Настуся відмовила своїй Лесі, пестуночці своїй.
Поїхали всі троє...
Похорони були величаві. Як же ж інакше могло й бути, як же ж інакше й міг ховати князь Константин Острозький дружину свою...
Після похоронів князь Константин на обіді говорив найбільше з княгинею Настусею:
— Ну й виросла ж ваша Леся, ясна княгине, на кралю хоч куди,— говорив він,— та чував я від людей, князівно Лесю, що ви дуже щось гарбузами розкидаєте між наших юнаків, чн ж ні один не припав вам до вподоби?
Князівна Леся оченятка спустила...
Коли вже княгиня Настуся з дітьми від'їздила, князь Константин впрохувався в гості до Слуцька.
— Слуцький замок усе стоїть отвором для свого оборонця й приятеля князів Слуцьких,— відповіла княгиня Настуся.
— Приятеля княгині Настусі Слуцької,— поправив князь Константин.
Не довго ждав Слуцьк на приїзд князя Константина. У несповна місяць після похоронів жінки прибув він у гості до княгині Настусі.
Ніхто так не радів, ніхто^так не паленів на вид старого вже князя, як князівна Леся.
Та ж князь Константин із неї очей не спускає. А як князь від'їхав, то Леся призналася ненечці:
— Ненечко, я люблю князя Константина, люблю не від сьогодні, а відтоді ще, як я ще малою дитиною була, як він гостював у нас по облозі Слуцька татарами.
— Доню, Лесечко моя,— каже княгиня Настуся,—князь Константин уже старий, та коли любиш його — це ніщо — а я знаю, що він і тебе любить і не довго треба буде ждати, він знову тут прибуде...
— Любить у мені тебе, ненечко, та це нічого, бо й я тебе люблю дуже, дуже...
— Більше, як князя Константина? — спитала княгиня Настуся й усміхнулася.
— Ненечко,— сказала князівна Леся з докором і зашарїлася,— це інакша любов, це кохання...
І справді недовго ждаЛи на приїзд князя Константина... Та не сам він приїхав, приїхав із старостами в свати... Старість скора, бо не має вже часу.
Старість? У князя Константина якось годі про старість говорити, хоч сьомий хрестик уже почався, хоч борода сива — духом він юнак та й дужий іще тілом.
Як уже свати законні речі сказали, як уже князівна Леся сватам рушники, а судженому хустку подала, тоді князь Константин, суджену свою за обі рученьки взявши, сказав до княгині Настусі:
— Не повезло мені в молодих літах із любов'ю до вас пані матко, княгине Настусе, так бодай на старі літа пощастило в.вашої донечки.
А князівна Леся була така щаслива, така щаслива...
Через рік І справили весілля, гучне вже та гучне.
І не диво! — * . ■ ,
Це ж два найславніші доми лучилися в одне — старий княжий український рід Острозьких і литовсько-український рід князів Слуць-ких.
І два князівства святкували це весілля, просторе, що половину литовсько-руського великого князівства захоплювало,^ князівство дому Острозьких і князівство Слуцьке.
Радощам, веселощам повних дві неділі на цих землях не було краю.
Скрізь лунало щире й грімке:
— Многая літа молодій парі, княгині Олександрі зі Слуцьких Острозькій і князеві Константинові Івановичеві Острозькому!
Щасливі були князь Константан і княгиня Олександра!
Щаслива, тричі щаслива була княгиня-вдовиця Настуся.
Коли в Слуцькому соборі вінчалася її донечка з найславнішим тоді з усіх українців, вона молилася в душі й говорила зі своїм милим дружиною, покійним князем Семеном Слуцьким:
— Семеночку, любий мій, ось і вивела я твоїх діточок у люди. Донечку твою Лесю віддала я так, що й ти гордий певно з цьогс^на тому світі. Тай не насилу віддаю її за князя Константина, вона, твоя Леся, любить його, любить через край. І вже тоді, коли не мала ніякої надії стати дружиною князя Острозького, вже тоді крила любов до нього й відмовляла руки всім женихам, навіть найкращим партіям. І Юрчик твій, Семеночку, виріс на гарного юнака, лицарський дух у нього. Ще дуже молодим побив він ураз із київським воєводою Андрієм Немировичем на Рутці великі татарські війська так, що двадцять тисяч татар на місці трупом лягло, а сімсот іще в погоні вбили. Та й люблять його всі, твого Юрчика, Семеночку, бо дбає він про славу рідного народу та церкви святої.
Щаслива була княгиня Настуся, тричі щаслива. Зять, князь Константин Острозький прохав її, щоб перейшла жити до них до Острога, та княгиня Настуся відповіла:
— Ні, князю Константине, зостану я в Слуцьку, де мій любий Семен спочиває, біля Юрчика мого, а в вас буду частою гостею.
— Хай буде й так,— відповів князь Константин,— коли інакше годі! Пороги Острозького замку все радо повітають славну княгиню Настусю Слуцьку...
Тдк і було.
Княгиня Настуся зосталася жити в Слуцьку. Через рік справила весілля синові Юрчикові... Було це в перші дні осені... День був гарний, сонячний.
Сонячно, тепло було й на душі в княгині Настусі...
У повітрі літало павутиння. ' — Бабине літо,— сказала княгиня Настуся, на павутинки в повітрі вказуючи. /
А воно, це бабине літо, линуло й линуло повітрям та вилискувалося в сонці.
— Тепер я вже виповнила обіт,— думала княгиня,— не маю нічого вже до бажання, тільки злучитися з Семенком моїм.
А сонечко, осіннє, та любе сонечко так сяяло, так сяяло й наче говорило їй:
— Так, княгине Настусе, ти виповнила обіт, обов'язок свій сповнила як слід, як ялося матері й славній дочці народу свого — честь тобі і слава!