Кужіль і меч

Страница 29 из 30

Лотоцкий Антин

— Лицарі, на битву за мури йти нам! Спішім на підмогу, бо впадемо всі ми, якщо не поможем побити татар, числом хоч малі ми, та духом сильні ми, нам в серці завзяття палає пожар!

Так кличе княгиня боярство завзяте.

— Рушаємо з замку! — бояри гримлять.— Хай згине, пропаде невірство прокляте, княгині Настусі і слава й "сполать"!

Немов блискавиця несеться боярство, татарам на шиї нечайно спада, як кара із неба, рубає лицарство, не знає пощади, благати шкода!

Княгиня Настуся у збруї лискучій, на бої провадить завзятих бояр, під нею кінь сивий, як вихор той рвучий, під ноги згортає невірних' татар.

— За мною лицарі, за мною бояри! — піднявши меч в гору, княгиня зове.— Як ніч перед сонцем тікають татари, тікає хто може, хто ще з них живе. Багато, багато мечами потято, а більше ще в багна глибокі пішло, знайшли там невірні, знайшли там заплату — смерть в багнах враз з кіньми їх безліч найшло.

— Гей, радість, гей, радість, при нас перемога,— так радісні крики по місті пливуть.

і Кидали вгору шапки:

— Слава княгині, подяка для Бога! — скрізь дякою стелиться княгині путь.

Радіє ввесь Слуцьк, окликам у честь княгині Настусі немає краю. А князь Константин Острозький у гостях на Слуцькому замку. Маєстатична постать князя Константина, що був тоді ще в силі віку, не мац іще п'ятдесят літ, припала всім до вподоби.

— Княгине Настусе,— говорив князь Константин,— честь кому честь! Мушу зложити до ваших стіп пошану й подив! Коли б не хоробрість вашої княжої милості, княгине Настусе, й моя побіда не була б побідоюі Ви, наче справжня Амазонка, в саму пору впали на шиї татарам, моє лицарство не може начудуватися вашим геройським вчинкам, княгине! А знаю вже давніше, що ваша ясність, княгине Настусе, й господиня славна, й мати зразкова! Коли б я, княгине, не знав про ваш обіт, прохав би зараз у вас руки! Та коли годі інакше, то прохаю знайти у вашому серці куточок для мене, як щирого приятеля вашого, що в потребі готовий усе станути вам до помочі.

— Ваша ясносте, князю Константане,— відповіла княгиня Наг стуся,— за сьогоднішню прислугу, що ви зробили бідній удовиці, я буду вам вдячна до смерті, тож можете бути певні моєї приязні.

— Подякуйте перш за все вашому юнакові, що дав мені знати. Юнак над юнаки. Крізь татарський табір передерся! Я затямив собі його ймення: Лука Павленко. /

— Ах Павленко! — сказала княгиня.— Знаю, бравий юнак із неньчиних Черкас. Йому не забуду прислуги. <

Потім представила князеві своїх діток.

— Леся викапана батьке,— говорив князь Константин,— а Юрчик — це вірний ваш портрет, княгине! Я тямлю вас добре й не раз жалкував, що князь Семен вирвав мені пташку до свого гнізда.

їіри згадці про князя Семена княгиня посумніла й зітхнула важко. Князь помітив це, а все ж таки додав:

— І, може, я, княгине, й тому досі не женився, та лишім це. СКІЛЬКИ літ Лесі?

— Дванадцятий,— відповіла княгиня.

— Ну, за три, чотири роки буде вже панночка, свати вже слатимуться до неї. Шкода, що я вже застарий! А то не можу сватати матері, сватав би дочку!

— Хтозна князю, чи не підіжде вона на вас,— зажартувала зі сміхом княгиня Настуся.

А мала Леся весь час так дивилася на славного князя, так дивилася! І слухала пильно, так уже пильно, як на прохання ненечки князь Константин оповідав про свій полон у Московщині, та про те як йому вдалося втекти з полону.

— Не подобалося мені рабське життя в Московщині. Там людина не людина, а раб царя-государя,— закінчив князь.— І я використав нагоду та утік, хоч московський цар обіцював мені золоті гори.

'■— Так, так,— сказала на це княгиня Настуся,— Московщина нам духом чужа — одна віра хіба.

— І це йі,— замітив князь,— їх віра й обряд їх, хоч як і наш православні — та дуже різняться від нашого обряду й віри. Я мав час і нагоду приглянутися всьому. І знаю, що Москва ніколи не буде нам другом. Князь Михайло Глинський дуже помилявся, коли шукав помочі в Москві. І скоро вже пожалкує, хай тільки приглянеться до життя в Московщині, як я приглянувся в часі полону. Нам треба перш за все свої,сили скріпляти й вірити в себе. Прийде час, що вернеться наша давня слава й сила. Може, ми вже цього не побачимо. Та побачать діти, внуки наші. Я вірю в це. Молодий іще і сильний наш народ. Він не пропаде...

Так говорив князь Константин. А Леся не спускала очей із його виду та пильно прислухалася, що він говорив.

Князь Константин не був бесідник, говорив звільна, затинався, та в очах його, коли говорив, палахкотів юнацький вогонь.

І цей вогонь переливався в Лесине серденько та й розпалювався там у полум'я. В очах Лесиних князь Константин стояв як казковий герой, що перед ним кориться увесь світ...

Тільки, як очі старого князя зійшлися з її оченятами, вона опускала їх додолу, а личко зашарювалося, паленіло...

XII. ВИПОВНИЛА ОБІТ.

Минуло багато, багато літ!

І побілили вони чорний волос княгині Настусі. 1

Та духом вона все ще була молода, тілом дужа. А до княжни Лесі слалися й слалися женихи із Литви, із Польщі. Та вона всіх відправляла з гарбузом.

— Не для мене вони,— говорила вона ненечці. ч

— Я не силую тебе, Лесю,— говорила княгиня Настуся,— та вважай, що літа дівчини скоріш тікають, як .юнака.

— Все одно, ненечко, вони не для мене! Ненечка не допитувала більше.

А княжна Леся леліяла в своїй уяві постать не юнака вродливого, а поважну та горду постать князя-лицаря Константина Острозького.

Аж прийшла вістка, що князь Константин жениться. Шостий хрестик йому вже зачався, та тільки тепер подумав про женячку.

ї тепер не думав би про це, та приятелі не переставали вговорювати його:

— Чи ж хочеш, княже, щоб славний рід Острозьких загинув. І суджену підшукали йому: княжу Тетяну, дочку-одиначку князя

Семена Гольштанського й Настусі, княжни Збаражської.

Ой сумна, сумна була князівна Леся Слуцька, коли довідалася про

це!

Та коли княжна Тетянка просила її в дружки, не відмовилася.

ї була на весіллі, багато залицялося там до неї юнаків із високих родів, та вона найрадше танцювала з паном молодим...

І він, мабуть, чи не найрадше танцював із першою дружкою, княгинею Лесею, молодесенькою ще. /

То .було давно... Князівна Леся мала тоді всього чотирнадцятий рік, та вже тоді чарувала очі всіх і молодих, і старих... Вже тоді, десять літ тому... і