— Як вернеш щасливо, зголосишся в мене,— сказала княгиня Настуся.
Юнаки вийшли різними воротами. А татарва готувалася до приступу на замок. Курдієвич бачив із башти їх приготування й говорив:
— Як нам тепер удасться відперти їх наступ, то все буде добре, татари відійдуть із нічим, бо дуже не люблять довгої облоги, не мають терпцю.
— Не тільки тому, що не мають терпцю, а й тому, що вони, не йдуть до нас здобувати міста, тільки для добичі,— додав сотник Тримко.
— І це правда,— признав старий Курдієвич.— Піде все добре, коби тільки нашим посланцям вдалося дістатися крізь татарський табір.
— Я думаю, що бодай тим удасться, які прокрадалися болотами, їх татари напевно не доглянули,— замітив сотник.
Раннім ранком забралися татари до приступу. Як та комашня _ дерлися вони на укріплення, все більше й більше. Хоч із міста лили кип'яток, хоч лили гарячу смолу, ніщо не спиняло татарви. Падали додолу, як снопи, татари, та це не спинювало наступних рядів, вони п'ялися й п'ялися нагору. Старий Курдієвич неначе юнак уганявся по заборолах, заглядав усюди, заохочував до витривалості!
— Держіться, держіться! — заохочував він.
— Ось-ось і надійде поміч! — додавав, хоч сам не дуже йняв віри в яку-небудь поміч...
Хоробро й кріпко держалися обложені, не подавалися. Хто тільки легко був ранений, не уступав із місця, далі бився. Та що ж, татарва теж хоробро билася. Із криком "Аллах, Аллах!" сунула й сунула наперед. На одну з башт найбільше пруть, зважили видно, що там найслабша оборона. Побачив це Курдієвич і з невеличким відділом, що був біля нього, кинувся загроженим оборонцям на підмогу. Татарва спершу подалася назад, а там знову наперла ще завзятіше. Січа страшна. Курдієвич забув про свою старість, забув, що в його руках оборона всього города, наче юнак кидався на ворога запально 'й завзято. Нараз захитався. Татарська шабля рубонула його в праве стегно. Він упав. На щастя один із вояків піддержав його. Двох юнаків узяло старого вождя й знесло його зі заборол на долину. х
— Держіться, юнаки, держіться! — кликав він ще коли виносили його.— Не піддавайтеся! Підмога ось-ось прийде!
Вояки держалися, та все ж воно не те, коли немає одностайних наказів, нема кого слухатися! Тут і там уже хитаються оборонці. Татарва без упину дреться нагору, наче хмарище котів... Прибігає гонець до княгині Настусі:
— Княгине, не видержимо, підмоги треба!
І княгиня без задуми хапає пістолі й меч та й вибігає до оборонців:
— Держіться, юнаки, держіться! — кричить вона, меча піднявши.— Я з вами! Прийде згинути, то згину враз із вами!
І наче новий дух увійшов у вояків, неначе розлючені леви кинулися вони на ворога, не дають йому доступу. А княгиня Настуся вже на другому місці, вже там додає духу воякам, не зважає на небезпеку.
Аж тут прибігає хлоп'я до княгині:
— Підмога, ясна княгине, підмога!
— Хто?— спитала княгиня на радощах.
— Бояри, бояри, перейшли болотами! Наші юнаки, що вийшли дати їм вістку про небезпеку, перевели їх туди!
І княгиня кличе до оборонців на заборолах:
— Підмога, вояки, підмога прийшла! Держіться ще хвилину. Невеличкою хфірткою, що від болот, в'їхав відділ княжих бояр, до
півтора сотні кінних, зоружених мужів і юнаків.
— Дякую вам, лицарі,— привітала їх княгиня Настуся,— дякую, що не зоставили мене, бідну вдовицю, й сиріток моїх! Дякую вам.
А бояри зараз станули до помочі обложеним.
Була крайня пора. Ворог уже вдирався на заборола. Та тепер, коли прийшли в підмогу бояри, відлетів від мурів, як м'яч відбитий. Та не надовго! За хвилину знову преться татарва нагору.
Але щб це?! Чого це серед татар там на долі така метушня? Переполох!
Глядять обложені й очам своїм віри не ймуть: військо в лискучих шоломах і панцирах на баских конях. А попереду на білому арабі лицар із довгою сивою бородою!
— Хто це?
— Князь Константин Острозький! — несеться радісний голос по заборолах.— Так це він! Його жовто-блакитний прапор!
Це був справді князь Константан Острозький. Із шеститисячним військом прибув він на відсіч татарам.
Із окликом "З нами Бог!" ударив князь Константан із своїм військом на ворога!
Татари від несподіваного наскоку змішалися й почали подаватися.
Та тут налетів хан із своїм відділом і завернув втікачів назад до бою.
Заграли гармати князя Константина, почулися зойки в татарських рядах, настала страшлива, пекельна година на полях розлогих, на слуцьких лугах. Казиться хан лютий, орлом уганяє, татарам до бою вогню додає, нагаямиу бій завертає й наново на князя Константина б'є. Даремні змагання, даремні зусилля, орлом налітає і князь Константан, неначе бурхлива чорноморська хвиля пливе його військо. Паде татарин, неначе травиця в літню косовицю, конають татари на руських шаблях, татарські шаблюки щербляться об крицю, паде на невірних тривога і жах.
Й на замку завзятая січа велася, татари на мури враз рвуться вгору, веде оборону княгиня Настуся, щоб духу додати, все прийде впору.
— Гей, жваво, юнацтво, гей, жваво, молодці, не жалійте татарських голов! Поб'ємо невірних, проженем вкоротці, за віру віддати не жалкуймо кров! Вже поміч наспіла, шість тисяч лицарів привів на підмогу нам князь Константин, за кров і за муки спішіть відімстити хто християнин! — княгиня Настуся лицарів взиває, зове, закликає на лютий їх бій. Лицарство юнацьке як стій поспішає, на ворога громом" спадає як стій. Мов блискавки тії, мигочуть шаблюки, а враз самопали гримлять і гримлять, і тихнуть поволі татарськії луки, бо купами трупи татарські лежать...
Аж знов на підмогу шле хан. війська много, знову хмара татарів на місто несесь, та вдіять, не вдіють татари нічого, до бою із ними став город увесь. —
Аж бачить княгиня із башти: в долині, де Случ річка в'ється, тікає усе, татари горою, а руськая крівця струмками вже ллється, ще трохи й загине лицарство там все. Ще жменька зостала! Вже й ця утікає, упала вже сила, надія пропала, лицарство на добич татарам лишає намети й усе, що в наметах було. Лиш душу виносить із бою, "Аллах!" вже побідно по полі гуло. Татари, татари горою!
І бачить княгиня, що ця перемога готова і город віддать ворогам, спішить до боярства, спішить що лиш змога.