господинею, придушивши щура, буде зовсім непогано. Отож, він удав найлютішого виразу. Шерсть його настовбурчилася. Мовчки ошкірив ікла, тонкі, гострі і лискучі як сталеві голки.
Товстуха перескочила зі стільця на стіл.
— Леоне! Швидше! Він велетенський, велетеееенський! Леон важив не більше сорока кілограмів, але в руках у
нього був держак від мітли, і очі люто блискали.
— Де? Де? — заволав він, вриваючись до кімнати.
— Он там, на канапі, — вказала тремтячим пальцем на Песика Товстуха.
Від першого удару він ухилився, ухилився й від другого, і від третього, гасаючи по кімнаті, відскакуючи праворуч і ліворуч, як вчила Чорнуха. Тим часом Леон розбив один-два вазони, скинув телефон і одним ударом висадив дві шибки... Зрештою, Песик вирішив піти, упевневшись, що йому не вдасться переконати цих двох божевільних, що він не щур. Він вискочив притьмом у двері, але з якомога більшою гідністю.
Давно споночіло. Мешканців поглинули будинки. Машини поснули вздовж тротуарів. Песик самотньо чимчикував вулицями. Ліхтарі висвітлювали його чорну-пречорну тінь. А Песик думав: "Якби ж я знав, що вийде так, лишився б у різника". Люди таки непередбачувані! З ними не знаєш, чого чекати.
Запахи теж поснули. Вони лежали на землі, як зазвичай сплять запахи, і ледь-ледь ворушились. Солоний подих близького моря вкривав їх своєю ковдрою.
Песик брів, мов уві сні. Лапки ступали безгучно. "Ну що ж, — зітхнув він, — ось я і сплю". На майдані Гарибальді він вибрав найзручніший вазон для квітів, вигріб серед герані кубельце, шість разів перекрутився на місці і, зітхнувши нарешті, скрутився бубликом. "Але перед сном треба прийняти рішення". Він ще кілька хвилин міркував. На вежі в старому місті пробило північ. "Гаразд, — вирішив Песик, — завтра вернуся до різника. Він, звісно, не господиня, але Чорнуха була б згодна. Та й хто зна, може, у нього є жінка..."
VIII
ЧУДОВЕ ПРОБУДЖЕННЯ
Він прокинувся удосвіта. Цю звичку, до речі, він зберіг на все життя: прокидатися до схід сонця, як за часів звалища, аби відхопити щось краще. Місто теж поволі пробуджувалося. Справді гарне місто з квітками герані, помаранчами, вохровими будинками і блакиттю неба. Запахи прокидалися й поволеньки тягнулися до неба. Песик почав шукати запах різника. На це пішов певний час, бо він забрів далеченько від тієї крамниці. Довелося відкинути перший запах — крамниці, де продають конину, другий — м'яса, вирощеного на гормонах; він завагався був щодо третього, м'ясо-ковбасної крамниці, і таки обрав її, найдальшу, з найстійкішим запахом. Він там унюхав окрім здорового запаху м'яса тварин, вирощених на травичці, на волі, і запах самого різника.
Дуже тонкий запах лаванди, який Песик одразу зауважив, коли той притулив його до грудей. Ну й що, можете заперечити ви, в Ніцці багато людей пахнуть лавандою. Правда. Але то не різники. Останні здебільшого пахнуть петрушкою. Хоч там що кажіть: сильний запах биків, випасених на волі, змішаний з тонким запахом лаванди, — так міг пахкотіти лише його різник. Отож він ішов, не вагаючись, по сліду, як завжди уважно принюхуючись.
Йшов він проти вітру, щоб не збитися зі сліду. І не звертав жодної уваги на те, що робиться довкруг.
"Йдучи по сліду, не відволікайся", — десь із глибин пам'яті нашіптувала Чорнуха. Утім, навколо нього діялися цікаві речі. Двірники підмітали під дверима, а сміттєвози зі спеціальними прихватками ззаду забирали сміття. Та ще й якими прихватками! Вони заковтували все: м'ясо, одежу, взуття, пластикові упаковки... і машина пережовувала те все з жахливим брязкотом. Поки сміттєзбирачі отак закусюва-ли, інші машини сновигали на подушках зі щіток, які шалено крутилися і розбризкували навсебіч воду. Місто вмивалося. Це було туристичне місто. Місто, яке мало виглядати "презентабельно", як казав його мер. І навіть акуратно, як з голочки. Його чистили, натирали і заквітчували щоранку.
"їй богу, вони тут борються з запахами!" — бурмотів Песик, намагаючись не втратити пахощів "своєї" крамниці.
Він був удесятеро сконцентрованіший, ніж звичайно.
Того, певно, й не почув, як під'їхав сірий фургончик. А треба сказати, що рухався він нечутно.
Він вже якийсь час котився за Песиком з вимкненим двигуном, тихо, ніби щука, ковзаючи вздовж тротуару. І не менш небезпечний.
Гаразд. Він його не почув. Коли на нього накинули тенета, було надто пізно.
— Ще один!
Песик укусив напасника за руку. Але на ній була цупка шкіряна рукавиця. Відчинилися залізні дверцята. Песика вкинули до чорної дірки. Дверцята заклацнулися. Шофер увімкнув двигун.
IX
У ГИЦЕЛІВ
— А що, і тебе спіймали? — озвався в пітьмі чийсь голос. Песик довго вдивлявся, щоб зрозуміти, хто до нього говорить.
— Ти теж молодий ще, але меткий, мав би втекти.
— Атож, — зауважив інший, скрипучий і гугнявий голос, — воно молоде і нетямуще! Не дивиться, куди йде, і опиняється в буцегарні, сам не знаючи, як.
— Якщо ти такий розумний, то чого ти тут? — втомлено запитав перший голос.
— Я не такий, мене вхопили, поки я спав! І скажу тобі, я тут не затримаюся! Щойно випаде нагода, мене тільки й бачили...
— Еге, всі ви так говорите, — вів своє перший голос, який належав великій копиці вовни, що лежала посеред фургончика.
— Може, й не виборсаємося...
— А куди нас везуть? — запитав Песик у Копиці вовни.
— Ще й питає, куди везуть, капосне, — обурився Гугнявий. — 3 якого ти хутора, чоловіче! І привело ж мене в товариство з таким бовдуром!
— Ану припини! — гаркнув Копиця, і в напівтемряві грізно блиснуло його ікло.
А потім повернувся до Песика:
— Нас везуть до буцегарні.
— А чому? — поцікавився Песик, який того слова не знав, а про все запитувати водночас не насмілювався.
— Воно ще питає, чому? Ні, мені причулося! Чому? І він питає!
І раптом Гугнявий почав цитувати у нього над вухом:
— Постанова муніципалітету від 1 липня цього року: "З метою очищення нашого міста і з огляду на збільшення кількості бродячих собак, які перешкоджають туризму, щодня означених собак мають збирати уповноважені служби муніципалітету. Якщо господарі не зголосяться впродовж трьох днів... Каюк!"
— Останнє слово я вставив від себе, — прошепотів Гугнявий, гидко осміхаючись. — Менш канцелярське, але означає те ж саме.